Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Оксана Нетудихатка

Була Велика Вітчизняна.

Ніч темна і густющий ліс.

Мій дід із самого світання

Бійця пораненого ніс.

«Оставь меня и сил не трать же,

Мне до рассвета не дожить…

Вот адрес – доченька в России –

Напишешь, где отец лежит».

 

«Ану не смій же так казати!

Напишеш сам не раз ти їй.

Ми ворога повинні гнати.

За нами не один ще бій!»

 

І до Берліна йшли вже разом

Полями горя та біди,

На двох – один шматочок хліба,

На двох – один ковток води.

 

І їх давно нема вже з нами,

Хто перемогу здобував, –

І українець дідусь Ваня,

І росіянин – дед Иван…

 

Під кулями із автоматом,

Голодні, зморені, без сну…

Вже їхні внуки брат на брата

Пішли на цю страшну війну.

 

Безглуздя! Що про це сказати?

Зі зброєю на нас «свої».

І в сорок посивіла мати,

Бо син її десь на війні.

 

За що тепер наші солдати

Вмирають від кривавих ран?

Й дощами плачуть дідусь Ваня

І росіянин – дед Иван.

 

«Вісник Золотоніщини», 19.08.2014