Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Письменницька спадщина Шевченка налічує 2167 творів.

Свій останній вірш Шевченко записав 14 і 15 лютого 1861 р. на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета 1860 р. Після смерті Шевченка автопортрет з автографом був придбаний М. М. Лазаревським на аукціоні, що відбувався 14 травня 1861 р. Від спадкоємців М. М. Лазаревського автопортрет потрапив до В. Прокоф’єва, син якого 1910 р. пропонував придбати його Об’єднаному комітетові по спорудженню пам’ятника Шевченкові в Києві. Після експертизи портрет тоді ж було повернуто власникові. За знятою з автографа копією В. М. Доманицький уточнив дату вірша і текст рядка 41 у виданні: Шевченко Т. Кобзар. — СПб., 1910. — С. 579. Дальша доля автографа протягом довгого часу була невідома. Лише 1947 року він був випадково виявлений і в дуже пошкодженому стані переданий до Державного будинку-музею Т. Г. Шевченка в Києві. З огляду на те, що внаслідок пошкодження автографа багато рядків його нині не прочитуються, виправлення Шевченка в рядках 7 та 9 подаються в розділі «Інші редакції та варіанти » в квадратових дужках за виданням: Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 томах. — К., 1952. — Т. 2. — С. 502, упорядникам якого, очевидно, ще вдалося ці рядки прочитати.

Цим віршем закінчується «Кобзар», сучасний «Кобзар», бо  вперше він був опублікований  у журналі  «Основа»  (1861. – №5 – С. 3– 5), згодом поданий  у  виданні Володимира Доманицького (СПб., 1910),  а у «Кобзарі», що вийшов  коштом Д. Е. Кожанчикова, надрукований  з певними пропусками.

Останній поетичний твір привернув увагу багатьох дослідників. Вони інтерпретували його в різних контекстах, у зв`язку з темами і мотивами інших поезій. Новоме видання Шевченківської енциклопедії подає всі відомі дані і  версії,  щодо її  змісту, місця і часу створення.

«ЧИ НЕ ПОКИНУТЬ НАМ, НЕБОГО…»

* * *

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать…

Весела хата, щоб ти знала!..

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано —

Походимо, посидимо —

На сей світ поглянем…

Поглянемо, моя доле…

Бач, який широкий,

Та високий, та веселий,

Ясний та глибокий…

Походимо ж, моя зоре…

Зійдемо на гору,

Спочинемо, а тим часом

Твої сестри-зорі

Безвічнії попід небом

Попливуть, засяють.

Підождемо ж, моя сестро,

Дружино святая!

Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу —

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.

А поки те, та се, та оне…

Ходімо просто-навпростець

До Ескулапа на ралець —

Чи не одурить він Харона

І Парку-пряху?.. І тойді,

Поки б химерив мудрий дід,

Творили б, лежа, епопею,

Парили б скрізь понад землею,

Та все б гекзаметри плели,

Та на горище б однесли

Мишам на снідання. А потім

Співали б прозу, та по нотах,

А не як-небудь… Друже мій,

О мій сопутниче святий!

Поки огонь не захолонув,

Ходімо лучче до Харона —

Через Лету бездонную

Та каламутную

Перепливем, перенесем

І славу святую —

Молодую безвічную.

Або цур їй, друже,

І без неї обійдуся —

Та як буду здужать,

То над самим Флегетоном

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю — предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах —

І веселенько заспіваєм…

.

Лета — за давньогрецькою міфологією, річка забуття в підземному царстві, напившись з якої, душі померлих забували своє земне минуле.

До Ескулапа на ралець… — Тобто з подарунком до лікаря: Ескулап — бог зцілення у давніх римлян; слово поширилося не лише як власне ім’я, а й як загальна назва.

Харон — за давньогрецькою міфологією, перевізник через підземну річку Стікс на межі реального й потойбічного світу.

Парки — за давньоримською міфологією, три богині долі, що пряли й перетинали нитку людського життя.

Гекзаметр — поширений в античності метричний віршовий розмір, що складався з шести дактилічних стоп; гекзаметром написано класичні епічні твори.

Флегетон, Стікс — за давньогрецькою міфологією, річки в підземному царстві, на берегах яких оселялися душі померлих.

.

Джерела: https://cutt.ly/dxdT8lG – Вікіпе́дія — загальнодоступна вільна багатомовна онлайн-енциклопедія, якою опікується неприбуткова організація «Фонд Вікімедіа».

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev2167.htm – «Ізборник» — Першоджерела та інтерпретації — проект електронної бібліотеки давньої української літератури