Спогади про вчителя-фронтовика
Війна забрала у Андрія Івановича Дзюбла, уродженця села Ковтуни, шість років. Саме стільки йому довелося служити у війську замість того, щоб здійснювати свої мрії і задуми.
…Літо сорок першого (це тепер визнають всі!) було чи не найтяжчим в історії країни: йшлося про її життя чи смерть. Уже в середині серпня нацисти були на підступах до Києва. Зав’язалися жорстокі, смертельні бої. Голосіївський ліс здригався від ворожих снарядів, бомб, від мінометного обстрілу. Здавалось, ніщо не встоїть проти натиску ворога. Та наші солдати стояли на смерть! І серед них – юнак із Ковтунів Андрій Дзюбло, вчорашній випускник Золотоніської вечірньої середньої школи. Тут було його перше бойове хрещення, тут у тіло його вп’явся осколок ворожого снаряда.
Після лікування було ще багато боїв. Довелося відступати, а потім пройти пів-Європи. Визволяв Будапешт, Прагу. Далеко від рідного дому зустрів довгожданий День Перемоги. Війна здавалося закінчилася, але не для нього. Через три місяці довелося з боями долати суворі та пустельні Хінганські гори на Далекому Сході у війні з Японією. Дійшов зв’язківець до порт-Артура. Від нього залежав успіх не однієї бойової операції. Був тяжко поранений. За військову доблесть і творчу працю Андрія Івановича нагороджено багатьма відзнаками, за якими можна було вивчати географію війни, бо серед них медалі «За оборону Києва», «За взяття Будапешта», «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною»… Найбільш пам’ятною є медаль «За бойові заслуги», яка є підсумком його воєнних звитяг.
Повернувся додому у 1947 році. А 1952 року закінчив Черкаський учительський інститут та заочне відділення Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, і майже 40 років – на вчительській роботі. Як і воїном, був добросовісним учителем – умілим, вимогливим і чуйним. Багато дитячих доль сформовано прикладом його життя. Він весь час сподівався на краще життя, кращу долю України, коли вона буде суверенною, правовою, демократичною державою. Вийшовши на заслужений відпочинок, Андрій Іванович вів хронологію свого життя, писав дописи районних, обласних газет під псевдонімом Андрій Дорідний. Виступав за бережне ставлення до української мови, культури, народних традицій. Його риторичне питання «Невже третина жителів Золотоноші російськомовні?» в одній із статей щодо вибору мови навчання викликала у 80-х роках гостру дискусію на сторінках районної газети.
Андрій Іванович був частим гостем у школі, де його любили та поважали. Особливо діти уважно слухали спогади про давно минулі бої за честь і незалежність нашої Батьківщини.
Поранення на війні давали про себе знати все частіше і частіше. Хвороба була невблаганною – пішов у Вічність, залишивши за собою на Землі слід Доброї Людини.
Величко В.М. бібліотекар Ковтунівського НВК