УРОК-ВИСТАВА “ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ “КОБЗАРЯ”
Мета: Виховати в учнів глибоке почуття любові і годості за Україну; готовність бути причетним до її великих звершень, бути гідним славного минулого українського народу, у якого були такі генії як Тарас Шевченко. Розвивати творчі здібності учнів, вміння розуміти прекрасне.
Обладнання: книжкова виставка, платівки, плакати з висловами Тараса
Шевченка. Святково прибрана класна кімната, портрет Тараса Шевченка, прикрашений вишитим рушником. Під портретом слова:
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Т.Г.Шевченко
Біля бюста Шевченка сидять хористи.
Вступне слово вчителя: Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті згасає веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуємо пам’ять Шевченка.
На оновленій нашій вільній українській землі живе і вічно житиме в народі пам’ять про великого Кобзаря, геніального поета України, гнівного обличителя панів неситих, поборника святої правди.
Тарас Шевченко був провісником нового життя, народним пророком, титаном духу, першим, хто закликав народ:
…Вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Гаряча дума Кобзаря надихала народ на штурм царизму, додавала сили натрудженим рукам у мирний час.
Шевченко – наш спільник у боротьбі за мир. Його ідеї дорогі всім чесним людям світу.
Мрії поета звершилися на його рідній землі, на нашій з вами Батьківщині. І ми можемо з повним правом сказати:
1 учень.
Провісник волі, великий титане, Справдились думи пророчі твої, Приймай же данину любові і шани Од вольних народів нової сім’ї.
Виходять двоє ведучих.
Ведучий: Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем в царстві духа людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним вченим.
Ведуча: Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Ведучий: Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті -невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все заново збуджуватимуть його твори.
Ведуча: Отакий є і буде для нас Т.Г.Шевченко.
Учень: Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…
Звучить пісня “Думи мої, думи мої”. Продовжує пісню хор (перший куплет голосно, другий – тихо),
Тим часом на середину виходить Перебендя з хлопчиком-поводирем. Вони мовчки ідуть до бюста Шевченка. Хор змовкає.
Учень: Перебендя старий, сліпий
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люди.
Він їм тугу розганяє,
Хоч сам світом нудить…
Перебендя сідає на ослінчик і співає “Ой не шуми, луже!”.
Лілея (виходить у довгій білій сорочці з розпущеними косами):
За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
Стає біля бюста.
Катерина (проходить з дитиною на руках і тихо говорить сама до себе):
Утік!.. Нема!..
Сина, сина
Батько отцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики!голубчики!
Візьміть за собою…
Візьміть його… бо покину,
Як батько покинув…
Катерина теж стає біля бюста.
Наймичка (входить):
.. .А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілося б на чужині
Одній умирати!
Коли б Марка діждатися…
Так щось тяжко стало!
Заходить Марко.
…Марку!
Прости мене!
Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку! Я …я твоя мати…
Стає біля бюста.
Виходить сова, йде, здіймає вгору руки.
Учень: Скалічені старі руки
До Бога здіймала,
Свою долю проклинала,
Сина вимовляла…
А уночі розхристана
І простоволоса
Селом ходить – то співає,
То страшно голосить.
Стає біля бюста і сова.
Козак (виходить): Україно! Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю –
Заплаче серденько.
Іде до гурту.
З’являється група невільників.
Невільник: О милий Боже України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там –
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізах руки принести
І перед всіма у кайданах
Стать козакові…
Голос із мікрофона: Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині!
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині!
Звучить останній куплет пісні “Думи мої…” .
Біля бюста стоять герої творів Шевченка.
Голос із мікрофона: В похилій хаті край села,
Над ставом чистим і прозорим,
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати, вбита горем.
Ансамбль дівчат виконує два куплети “Пісні про Великого Кобзаря”. Виходять Тарас і його мати.
Мати: Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби.
Не маєм радісної днини,
Нам вік доводиться терпіть,
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово, і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди – з краю в край
Панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі,
Згорьованій, сльозами злитій.
О любі діточки малі,
Одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить вам мене,
Рожеві квіти нещасливі,
Коли безжально смерть зігне
Мене на довгій панській ниві.
Тарас: Наша бідна, старенька біла хата з солом’яною покрівлею і чорним димарем, а біля хати на припічку яблуні з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї терплячої, моєї ніжної неньки! А біля воріт стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою стоїть клуня…
Ансамбль дівчат виконує пісню “Садок вишневий коло хати” (слова Шевченка, муз. Степового.
Тарас: В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло…
Мати і Тарас виходять.
Потім з’являється молодий Тарас у чорному сюртуку, білій сорочці з краваткою.
Тарас: Тяжко-важко в світі жити…
Сироті без роду;
Нема куди прихилиться, –
Хоч з гори та в воду!..
В того доля ходить полем -Колоски збирає;
А моя десь ледащиця
За морем блукає…
Ансамбль дівчат виконує пісню “Лелеченьки” (сл. Д.Павличка, муз. О.Білаша).
Тарас слухає замислившись.
Тарас: Єсть на світі доля…
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі -Сріблом, злотом сяють, Здається, панують,
А долі не знають,
– Ні долі, ні волі…
Тарас виходить. Хор виконує пісню “Реве та стогне Дніпр широкий” (слова Шевченка, муз. Косенка).
Входить Шевченко, уже старий, у вишитій сорочці. Навколо нього збирається гурт селян з граблями, косами. Кожен хоче щось сказати поетові.
Дід: Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!
Селянин: Пани… Кати…
Латану свитину з каліки знімають,
з шкурою знімають, бо нічим обуть
княжат недорослих.
Дівчина: А он розпинають вдову за подушне…
а сина кують…
Єдиного сина, єдину дитину,
єдину надію в військо віддають.
Жінка: А онде під тином опухла дитина
голоднеє мре…
Дід: Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, гори?
Молода селянка: Чи довго на сім світі катам панувати?
Шевченко (задумливо): Пани, пани!
Схаменіться!
Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…
Хор виконує “Пісню про Великого Кобзаря”.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття
І голос твій нам душі окриля,
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля…
С.Д. Єрмоленко, вчитель