Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Ця стаття-реквієм присвячена колишньому завідувачу Золотоніського райвідділу освіти Володимиру Федоровичу Клименку. З іменем цього справді еталонного керівника, орденоносця, заслуженого вчителя України пов’язані найяскравіші сторінки освітянського літопису Златокраю. Під завісу цього року йому б виповнилося 90 літ…

Пора світанкова

Майбутній освітянський лідер з’явився на світ Божий незадовго до Нового року: 25 грудня І926 р. Його маленькою батьківщиною стала Мехедівка Драбівського району, він був 13-ю й останньою дитиною в багатодітній родині селян-незаможників Федора Федотовича і матері-героїні Тетяни Вакулівни. Школу закінчив у вогняному 1941, отож життєві плани Володі безжалісно спопелила злочинниця-війна.

Після вигнання окупантів, ледь відновив свою роботу Золотоніський педтехнікум, Володимир у 1944, ще воєнному році, вступив на навчання до цього закладу, адже з юних літ мріяв про вчительську професію. Навчання Володимир завершив у голодному 1947. А наступного року стався ще один знаковий поворот у його долі. Він побрався зі своєю односельчанкою Марійкою Перевертень, яка також здобувала вчительський фах у Золотоноші, а через рік з’явився їхній первісточок – Валерій. Радості закоханих не було меж!

Життєве розкрилля

Свою педагогічну кар’єру Володимир розпочав у Золотоніській міській школі № 3 на посаді старшого піонерського вожатого, а згодом – учителя початкових класів. Фахову освіту продовжував на заочному відділенні історичного факультету Київського педінституту і паралельно викладав історію та Конституцію СРСР учням міської школи № 4.

Після отримання диплома про вищу освіту в 1952 р. Володимир Федорович дав свою згоду на призначення директором Ковтунівської семирічки, яка його клопотаннями невдовзі була реорганізована в середню. Упродовж семи років Володимир Федорович очолював цю сільську десятирічку, й за цей час вона перетворилася на потужний осередок передового педагогічного досвіду Черкащини з питань організації навчальної роботи, трудового та естетичного виховання. У районного керівництва остаточно визріла думка про те, що саме В. Клименку варто доручити керівництво районною освітою в умовах кардинального реформування цієї доленосної галузі наприкінці 1950-х років.

У травні 1959 р. до ковтунівського директора зателефонував тогочасний очільник Золотоніського району І. В. Кубишев і запропонував обійняти посаду завідувача райвідділу народної освіти. Так розпочалася понад 30-річна кар’єра В. Ф. Клименка як освітянського лідера Златокраю.

Вражаюча статистика: за управлінської каденції В. Клименка стало до ладу близько 40 шкіл (у середньому понад одна школа щороку!) Переймався завідувач і кадровою проблемою, а відтак завдяки його наполегливості вже наприкінці 70-х років понад 90 % педпрацівників мали вищу освіту.

У зеніті визнання

Про стиль роботи Золотоніського райвно і його очільника заговорили на обласному рівні, його рекомендували впроваджувати в практику всіх відділів освіти Черкащини. У 1967 р. Золотоніський відділ освіти був визначений учасником Всесоюзної виставки досягнень народного господарства, а в 1968 р. його роботу було схвалено колегією Міністерства освіти УРСР. Вже від початку 1970-х Золотоніський район було визнано лідером регіональної освіти всеукраїнського масштабу!

Згодом визнання напрацювань золотонісців та їхнього очільника сягнуло загальносоюзних обширів. Так, за результатами надзвичайно глибокої й всеохопної перевірки колегія Міністерства освіти СРСР на початку 1987 р. схвалила досвід роботи Золотоніського райвно й рекомендувала всім освітнім керівним структурам держави всебічно його вивчати та впроваджувати. Як і досі, золотоніські освітяни демонстрували свої успіхи на виставках досягнень народного господарства СРСР і УРСР (на загал – по тричі).

Вражаючі успіхи освітян Золотоніщини стали предметом висвітлення на сторінках науково-педагогічних журналів «Радянська школа» (нині «Рідна школа») і «Народное образование», загальносоюзних, всеукраїнських та місцевих часописів, монографій та інших виданнях. З метою вивчення справді унікального досвіду роботи на Золотоніщині побували делегації з Казахстану, Литви, Молдови, Узбекистану, Чувашії, більшості областей України.

Прийшло й визнання самовідданої праці золотоніського завідувача: уже в 1966 р. В. Ф. Клименка було відзначено орденом «Знак Пошани». У 1978 р. освітянський загал Золотоніщини блискавкою облетіла звістка про присвоєння Володимиру Федоровичу почесного звання «Заслужений учитель Української РСР», через 8 років йому було вручено орден Жовтневої революції, що тоді посідав друге місце в ієрархії державних нагород.

Транзит у вічність

Настав буремний і переломний 1991 рік. З вуст районного керівництва дедалі частіше в адресу В. Клименка звучали натяки щодо його відставки, бо, мовляв, у нових умовах районну освіту слід довірити іншому керівникові, незаангажованому й налаштованому на радикальні зміни. Зрештою Володимир Федорович у 1992 р. таки написав заяву про звільнення з посади і став методистом Золотоніського районного (згодом міського) будинку дитячої і юнацької творчості. І на цій новій, на перший погляд малопомітній, службовій стезі працював з повною віддачею сил і енергії, бо діяти інакше він просто не міг.

Поріднений з Мельпоменою ще з 1940-х років, Володимир Федорович продовжував грати на сцені Золотоніського аматорського народного театру. Театральне мистецтво стало поруч з освітою ще однією важливою іпостассю його непересічного життя.

В. Клименко віддав самодіяльному театру понад піввіку і зіграв близько 60 ролей! Позитивну оцінку грі самодіяльних акторів загалом і Володимира Федоровича зокрема дала осяйна зірка українського театру і кіно Наталія Ужвій, яка гостювала в Золотоніському будинку культури (тут вона розпочинала свою сценічну діяльність).

В останні роки свого життя Володимир Федорович міг більше часу бути в колі своєї родини. З любою дружиною Марією Дмитрівною прожив душа в душу майже півстоліття. Пишався й своїм сином Валерієм, що став провідним фізиком-предметником м. Золотоноші, відмінником освіти і вчителем-методистом.

Життєва завіса відомого освітянина впала у квітні 1997 і йшов тоді лише 71-й рік його життя. Китайський філософ Лао Цзи прорік сентенцію, котра буде актуальною завжди: «Помер не той, кого поховали, а той, кого забули». Отож пам’ятаймо завжди про людину, що все своє життя віддала її величності Освіті й заслужила на цю нетлінність пам’яті!

Григорій Голиш

«Нова доба», 22.12.2016