Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Чи можна жити у світі за двох? Підозрюю, що хтось відразу заперечить, хтось здивується: як то? Усе це справді дуже складно. Але Ольга Пономарьова переконана: вона заявилася на світ, щоб жити за двох.

Народилась на початку жовтня, коли небо у сонячні дні таке глибинно-синє, ніби спішить віддати свою останню блакить перед тим, як затягнутися сірими листопадовими хмарами…

А за три десятиріччя перед тим народилась інша Оля – дівчинка з такими синіми очима, як небо не пізньої осені. Вона мала бути тіткою нашій героїні. Але не дожила. Вони навіть не зустрілись у цьому світі. Дівчинка Оля померла з голоду у 1933 році, а з нею і ще дві її сестрички. Із п’ятьох дітей у сім’ї лишилося двоє, і серед них мама нашої Ольги – Оксана.

А про ту, синьооку Олечку, знали всі, бо бабуся Євдокія, розповідаючи у сімейному колі як голод косив людей, про кого б не говорила, а про свою синьооку донечку – щоразу.

Коли мама Оксана ходила вагітною, то намагалася весь час дивитись на небо. Це щоб очі її майбутньої дитини були такі ж сині, як у померлої сестрички, і щоб її мама Євдокія любила свою внучку чи внука так само.

Народилась дівчинка, і її, звичайно ж, назвали Олею – інакше і бути не могло. І хоча наша Оля росла чорноокою, бабуня її дуже любила. Було, що немовля тяжко хворіло, і саме бабуся Євдокія щоранку до схід сонця носила внучку в поле, де цвіли жита – там дитина отримувала полегкість.

До 6 років Оля спала у бабусиному ліжку, а як перебралась на своє – стояти воно мало тільки у бабусиній кімнаті. Навіть тоді, як Ольга була вже студенткою Черкаського педінституту. Все найкраще, що було в її дитинстві, Ольга Пономарьова пов’язує з бабусею, а в юності – з третьою золотоніською школою. Там вона вчилась, там потім стала справжнім педагогом, у третій школі навчались і діти Пономарьових, а нині навчається внучка, теж Ольга.

Я росла у великій любові, – схвильовано згадує тепер уже завідуюча методкабінетом районного відділу освіти Ольга Пономарьова. – Пам’ятаю, у дитинстві всі однолітки, доводячи правдивість сказаного, клялися: «Чесне піонерське!». А у нас в сім’ї було прийнято казати: «Чесне бабусине!».

За фахом Ольга Пономарьова математик. Нематематикам ця дисципліна і професія часто здаються сухими. Ну яка романтика – додавати, віднімати й множити, добувати з чисел корені чи метикувати над формулами? «Ну що ви? – заперечить Пономарьова.- Математика – це пісня, а формули – ноти!» Хто б подумав, що сувора й вимоглива завідувачка методкабінету має ліричну і часом таку вразливу душу:

– У сорок років в житті людини мають бути серйозні зміни, бо це особливий рубіж, – переконана Ольга Іванівна. – Можна змінити місце проживання. Можна – чоловіка (жарт!), а я змінила роботу, – пригадує недавнє минуле. – Я не зрадила свою третю школу, просто у відділі освіти маю ширший простір для роботи.

Учитель часто і фізик, і хімік, і ще інші спеціальності має. Тож районному методистові треба об’єднати їхні зусилля, знання і досвід, аби надбання одного стали багатством усіх.

Колеги кажуть, що спеціалісту вищої категорії, відміннику народної освіти УРСР, вчителю-методисту Ользі Пономарьовій це вдається.

У житті кожного є злети і невдачі, є успіхи і випробування. Пані Оля знає, що їй і випробувань, і перемог дісталося за двох. Свідомо і навіть підсвідомо вона пам’ятає, чиє ім’я носить, і що в цьому житті вона має побачити більше, ніж звичайно, і зробити більше, ніж звичайно. Вона так настроєна. Часом почуття будять її вночі, і тоді думає, бува, записує, хоча і не в тому віці, щоб писати мемуари. Так, щоб часом вертатись до прожитого і щоб не забути. Ще коли голодомор замовчували, вона записувала бабусині розповіді і свої переживання сімейної трагедії. Завжди любила поезію, цей світ, намагалась якомога більше його побачити. «За двох», – це відчуття її не полишало. Будучи шкільною вчителькою, разом зі своїми вихованцями часто подорожувала до Московських театрів і Ленінградських музеїв, дихала прибалтійським вітром і милувалася Кавказькими горами – все це вона сприймала не як обов’язок перед школою, а як нагороду життя.

У Ольги Іванівни – ювілей. Вітаючи, колеги відзначали, що під її керівництвом модернізується освітній процес у сільських школах, що завдяки їй у районі створено п’ять методичних центрів учителів, що вона цілеспрямована, принципова і в неї віртуозна педагогічна думка та ще багато чого, що можна сказати про творчого й відповідального працівника.

У цій же розповіді хотілось показати іншу Ольгу Іванівну – ту, про яку мало хто знає. Хотілося трошки відгорнути завісу, яка ховає душу кожної людини, і куди заглянути дозволено не завжди і не всім.

Ніна ВЛАСЕНКО

«Вісник Золотоніщини», 8 жовтня 2010 р.