Ковтунівський навчально-виховний комплекс

За які такі «заслуги перед Отечеством» Білокопитову ( як свідчать історичні документи) було віддане колись село Крупське з усіма його жителями,

сьогодні навіть старожили не пам’ятають. Зате у їхній пам’яті ще жива його дружина Пелагея. Саме про неї нагадує клеймо «ПБ», яким позначена кожна цеглина на господарських  спорудах нашого сільгосптовариства. Воно означає – Пелагея Білокопитова.

Зиму і мокру холодну осінь вона проводила у Петербурзі, а тільки  наставали теплі дні і все навкруги починало зеленіти,  поміщиця прибувала потягом на станцію Пальміра. Цікавість змушувала людей виходити з похилених хат та убогих дворів і вітати свою бариню, а вона, наслідуючи собі подібних, «з царського плеча» жбурляла у гущу дітлахів цукерки та мідяки. Господарство Білокопитових було поставлене «з розмахом», заправляв ним управитель-поляк, прізвище якого загубилося в історії. У селі тримали добротних коней, які стояли у стайнях, збудованих з власного матеріалу, адже згадані пани мали ще й цегельний завод. Крім того, у їхньому господарстві варили пиво, ловили карасів та іншу рибу у великому зарибненому ставку, працював млин. Підвали будинку були просто забиті усякою всячиною. І уявіть собі: працювала лазня для простих людей, бо тоді і слова такого, як нерентабельність не знали. І в столиці, і в селі за панною Пелагеєю невідступно слідувала прислуга з місцевих, бо і статус зобов’язував, і робити, люди, подібні їй, нічого не повинні були, та й не вміли вони себе обійти. Багато робітників працювало на Білокопитову, платила вона їм по 10 копійок за світловий день, а косарям на косовиці – по 20-30. А чи можуть зрівнятися ті 10 копійок із сьогоднішніми 35 гривнями, які платять своїм працівникам бізнесмени? Ой, навряд чи…

Бурхливі події сімнадцятого року різко змінили стасус гордовитої барині. Кажуть, що одного холодного зимового дня прийшла вона до своєї колишньої служниці, що на той час вже жила окремо, і попросила зігріти і нагодувати її. На той час вже вийшов наказ про заборону прислужувати панам, та нещасна Білокопитова мала такий жалюгідний вигляд, що служниця пожаліла її. Отак безславно, десь у холодному Петербурзі, загубилися сліди багатої колись і знаної поміщиці. Адже народ мудро підмітив: якщо з пана пан – то це пан, а якщо з хама пан – то це хто? 

Золотоніщиною останнім часом «літає» крилатий вислів губернатора Черкащини Сергія Тулуба: «Коли йдеш на роботу – захопи з собою совість». Ці слова були сказані під час огляду одного досить навіть благополучного господарства. Але який же  убогий вигляд на його фоні мали соціально-культурні заклади села, побут людей і працівників! І тут на пам’ять приходять рядки з вірша Лесі Українки: «В пана хата на помості, в бідняка землянка вогка…» або Шевченкові «Гайдамаки». Ще у ті далекі часи видатні поети людства відмічали нерівність між умовами життя двох верств населення, актуальні ці рядки і сьогодні. Візьмемо, хоча б, наш Крупський будинок культури, який виріс ще у ті часи, коли кукурудзу вважали королевою полів. Це була велична, як на той час, ошатна споруда, яка вигідно розмістилася на центральній вулиці села. Згодом, гармонійно вписуючись у сільський «ландшафт», були збудовані магазини, ФАП, адмінбудинок, школа. Як і в кожному селі, на майдані у центрі вдячні нащадки звели пам’ятник загиблим воїнам, цим самим ніби завершуючи архітектурне оформлення центральної садиби Крупського. Що ж до будинку культури, то він ще пам’ятає виступи уславленого Черкаського народного хору, величні голоси Павловської і Крикун. Неодноразовими його гостями були також ансамбль «Россава», дует подружжя Матющенків, заїжджали і столичні гості. Жителі села ще пам’ятають ті часи, коли художньому керівникові Івану Григоровичу Адаменку важко було розмістити на великій сцені всіх учасників самодіяльного хору. Стіни БК ще не забули завзятих словесних баталій його працівників, самокритику і побажання успіхів у подальшій роботі, що звучали з вуст односельців. А коли в кінці року підводилися підсумки соцзмагань, кожен, з відзначених трудових колективів, наввипередки накривав святкові столи. Довго тоді лунали над селом пісні, продовжувалися запальні танці. Уміли колись у Крупському і працювати, і відпочивати! Молодь тягнулася до будинку культури, а не в генделики і бари як нині.

Що ж змінилося, що ж сталося, чому ми так швидко і невідворотно втрачаємо духовність, адже не хлібом єдиним живе людина?! Чому ж сьогодні той будинок стоїть забутий Богом і людьми?! Давно нефарбовані вікна, обідрана плитка на стінах, невідремонтований дах, а взимку – холоднеча і недоглянутість! Навіть поодинокі дерева не в змозі прикрити його сором! Де ж те вогнище культури, що палало в його стінах, несло людям тепло, радість, добро?! Інколи, щоправда, самі працівники культури за допомогою заїжджих «варягів-аматорів» дихнуть на те попелище і роздмухають такий-сякий вогник, але ненадовго. Та й викликають ці потуги лише почуття убогості, жалю та співчуття, бо немає ні підтримки, ні допомоги з боку грошовитих місцевих меценатів( у тому числі і місцевих).

Діалектика – це, як відомо, наука про те, що світ розвивається по такій собі спіралі. От і подивимося: один її виток – коліївщина, інший – Білокопитова, наступний – наше сьогодення. У вірші Лесі Українки є продовження геніальних рядків, не дай Боже, щоб вони стали сценарієм, який продовжить історію нашого села. Тож нехай не шуткують бізнесмени, бо наука – справа серйозна, проти неї не попреш, тож нехай подбають про те, аби наступний виток історичної спіралі став благополучним.

І. Соколик, с. Крупське

«Вісник Золотоніщини», 15 жовтня 2010 року