Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Значна частина біографії Івана Івановича Засенка записана у військовому білеті.

Від курсанта Одеського артилерійського училища він пройшов армійськими щаблями через посади командира взводу, потім – батареї, начальника штабу – заступника командира полку, командира полку, начальника ракетних військ і артилерії дивізії, заступника начальника штабу управління ракетних військ і артилерії, начальника штабу – заступника командира, заступника та першого заступника начальника ракетних військ і артилерії Збройних Сил. У військовій артилерійській академії ім.Калініна у Ленінграді здобув вищу офіцерську освіту та підтвердив свої знання на Вищих курсах вдосконалення керівного складу при академії Генштабу Збройних Сил у Москві. Майже 33 роки служив на офіцерських посадах і вийшов у відставку у званні полковника. Географія військової роботи Івана Івановича охоплює Черкащину, Криворіжжя, сягає за кордон – до міст, де базувалась група радянських військ у Німеччині, службовий маршрут пролягає через Ленінград і Москву, Єреван і Ташкент. У полковницькому досьє – стос грамот за успіхи у бойовій та політичній підготовці, за добросовісне виконання службових обов’язків, за старання при реалізації завдань на навчаннях, за зразкову військову дисципліну, за високий патріотичний вишкіл, за бездоганну службу. До низки медалей додано два ордени «Красной звезды» та «За службу Родине». Але піднявшись до вершин військової кар’єри, дослуживши до сивин і визнання, до генеральських посад і фахової досконалості у Збройних Силах, Іван Іванович Засенко мріяв про Україну. Він повернувся в село, щоб будувати дім, сіяти жито, пасти корів, доглядати стареньких, виховувати онуків…

У характеристиках професійних військових найчастіше зустрічаються слова: мужність, доблесть, сила волі. Все це стосується й полковника Засенка. Проте домінуючим у розповідях про його вдачу є слово доброта. Ця чеснота дісталась йому ще з народження.

Він з’явився на світ у лютому 1942-го року у мальовничому Бубнові біля берегів Дніпрової притоки Оріховки. Батька ніколи не бачив – його забрала війна. Ріс у дідовій хаті, де малого дуже любили. Його навчали усім селянським ремеслам. Ще в юності Іван зрозумів, що він є головним чоловіком, захисни ком і опорою для своєї мами, яка так рано овдовіла. Згодом вони придбали оселю у Прохорівці і на його ще не змужнілі плечі лягли численні турботи будівничого і господаря. Лагідними і щирими, усупереч життєвим катаклізмам, виховувала мешканців придніпровських сіл сама природа. Широчезні розливи ріки, буйні трави й могутні дерева, розмаїття рибного світу – таке оточення плекало у людських душах чисті почуття і велику любов. За прикладом трьох дядьків-офіцерів Іван став на військову стежку. Дисципліна, совість, честь селянського сина дозволили йому впродовж більш як трьох десятиліть вірно служити народові, віддано виконувати свій професійний обов’язок. Майже сорок п’ять років тому доля його поєднала з Вірою. Вони вперше зустрілись у будинку культури у Золотоноші. Худий високий старший лейтенант зважився запросити дівчину на танець. – Але ж красень! – зауважила вона, і обоє закружляли у вальсі. Це було восени, а весною вони побрались. І відтоді ниткою-голкою шили спільне життя, яке складалося з численних переїздів, із термінових викликів на службу і підйомів по тривозі. Виросла їхня донька Наталочка: дисциплінована і розумна, як тато. Офіцерська родина мала можливість привілейовано відпочивати під час відпусток, але жодного разу Засенки цим не скористалися. Якось тільки вирвались у Сочі, кілька днів провели у номері фешенебельного готелю, та треба було їхати у Маркизівку. Там самотою жила Вірина мама, ще замолоду трапилась біда і вона скалічила руку, відтоді тільки правицею працювала на полі та поралася у своїй бідній хаті.

У 1993-му Іван Іванович звільнився в запас, і сім’я приїхала на батьківщину Віри Ларіонівни. Митарства військової служби змінилися побутово-селянськими клопотами. Вони готові були жити і у землянці, аби тільки на своїй землі, біля рідних людей. Завели корів, обробляли 60 соток городу, розбудовували свій дім. Разом з Іваном і Вірою тепер мешкали уже й онучка, дві їхні мами та вітчим. Старі потребували такої ж уваги, як малі діти. Але Засенки цим не переймалися, бо добрі, чесні і вміють любити. Іван Іванович – майстер в усіх справах: і сіяти мастак, і косити, і ціпом махати. Він – і тесля, і муляр, і маляр. Ніколи не стояв осторонь громадських справ. Тому маркизівчани обрали його депутатом Драбівецької сільської ради. Зараз він виконує обов’язки члена виконкому та заступника сільського голови з виконавчої роботи. Не випадково домашній архів поповнився грамотами: за активну участь у роботі кооперативу «Данко», за совісну, віддану працю, яка допомогла у проведенні голубого палива жителям села, за перемогу в конкурсі садиб зразкового утримання, за особистий внесок у розвиток місцевого самоврядування, активну життєву позицію. І одна з них – із таким незвичним формулюванням його заслуг перед громадою: «За те, що людям тепло і привітно». Саме так почуваються ті, з ким перетинаються його життєві шляхи.

20 лютого Івану Івановичу виповнюється 70 років. Усі вони прожиті гідно. А попереду хай буде ще багато щасливих весен і літ при здоров’ї і в радості.

Надія КОВАЛЕНКО

«Вісник Золотоніщини», 17.02.2012