Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Доля на все життя пов’язала мене з тобою, вона и спонукає до роздумів про твоє майбутнє. А думати є про що. Катастрофічно зменшилася армія

твоїх, школо, головних дійових осіб – учнів, старіє педколектив, а молоді кадри не поспішають йому на зміну.

Що принесе школі адмінреформа, яка невідворотно наближається? Як виправдаєш ти, школо, може й розумні, але недовершені прогнози щодо профілізації старшої школи? Перелік наболілих, не висловлених, не розв’язаних освітянських проблем, «дрібниць», якими живе школа – не вмістити на шпальтах нашого районного часопису.

Вже стало майже традицією в усіх смертних гріхах і найменших провинах звинувачувати школу. Нерідко, на жаль, небезпідставно. Але суспільство чомусь робить вигляд, ніби не розуміє, що ізольованою від його проблем і впливу школа бути не може, та й не потрібна вона така. Тому, зрозуміло, на шкільному житті залишилися «родимки» і соціалізму, і капіталізму, і минулого, і нинішнього: феєрія ідеологічних концепцій, дитино-центризм, тести, бали, 12-річна (а мо’ і 14-річна) освіта в ЗНЗ… Ми хочемо змінити все, але не знаємо як, хочемо вивести нашу освіту на світовий рівень, але… Мавпа тому й мавпа, що вміє тільки щось повторити, а не створити нове. Усе це розгойдує до небезпечності навіть такий стійкий «корабель», як школа. Сьогодні вона ще не втратила оптимізму, але й упевненості у завтрашньому дні – не має.

Старіє педагогічний колектив, а молоді вчителі, навіть ті, хто вже прийшов і попрацював деякий час – при першій же нагоді – втікають. Сватання, як кажуть, відбулося, а до шлюбу не дійшло. Втікають від невизначеності, не поспішають до невпевненості у дні завтрашньому ті, хто мав би замінити старших. Не приваблює їх виконання Закону України «Про освіту» наполовину: бо ж те, що він вимагає від вчителів – ними не тільки виконується, а й перевиконується . А от те, що ним передбачено щодо них – відтерміновується (пролонгується) аж-аж на… Немає житла, немає гідної зарплати, зате пенсія буде… мінімальна! І байдуже, що педагогічний стаж дорівнюватиме 40 і більше рокам. Ще однією з причин того, що молоді кадри обминають школу є, на мою думку, зміна пріоритетів. Хоч і давно це було, а ніби вчора – кадри для шкіл готували педагогічні інститути, а університети, в основному, – кували їх для науки. Сьогодні ж на зміну педінститутам прийшла некерована маса різноманітних «універів» (і усі IV рівня акредитації). Готують вони юристів, фінансистів, економістів, журналістів, дипломатів, цирюльників-магістрів з дипломом ВНЗ такого рівня, що в бік школи вони кидають хіба що принизливі погляди. Та й діти наші, випускники ВНЗ, нормальні ж люди, слава Богу, а не самогубці, щоб іти сьогодні працювати у школи і завтра вже поповнити армію безробітних освітян (а саме це чекає нас після оптимізації шкіл).

От і виходить, що численні «штурхани», які часто і далеко не завжди заслужено отримує шкільний вчитель, терплять або ті, хто безмежно відданий своїй справі, або ті, кому більше нікуди податись. Можливо, навіть, на рівні підсвідомості.

Школо моя, школо! Вже щонайменше чверть століття, майже 300 днів на рік я шкодую про той день, коли пов’язав свою долю з тобою і 56 днів щороку я потерпаю від того, що мої вуха не болять від щоденного дитячого гаміру, що ніхто мене не збиває з ніг, хоч раз на день. Майже два місяці щороку я, як наркозалежний, відчуваю фізичну потребу бачити блискучі, сяючі, лукаві і добрі, пустотливі і сумні очі своїх вихованців. Бо школозалежність – то діагноз.

Микола ЦИБ, вчитель,с. Коробівка.

«Вісник Золотоніщини», 1.10.2010 р.