Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Був днями у Золотоноші, заходив у Меморіальний парк. І знову в моїй пам’яті спливли ті події, які закарбувалися у ній на все життя: вересень 1941-го і вересень 43-го.

Був сонячний безхмарний вересневий день першого року війни. Мати пішла в центр села, де людям роздавали пшеницю. Я, дев’ятирічний хлопчак, з молодшим братом залишився вдома, потім сусіди забрали малого в окоп, а я гуляв на подвір’ї. І раптом побачив як з дороги Золотоноша-Драбів на нашу вулицю хлинула маса військ. Машини, підводи, солдати… Одна з машин переїхала через нашу плетену лісу (тин такий) і зупинилася під хлівцем. Поряд лежало зжате просо, солдати закинули його на машину, а самі стали ховатися під хатою. У ті часи хати на зиму обставляли житніми кулями, щоб не так оббивало глину. А тут солдати повлипали під стінами, мов ті кулі. У сусідському вишневому садку теж було повно військових. Тільки пізніше я зрозумів, що сталося. Ґрунтова дорога від Золотоноші до Великого Хутора пролягала степом. Уздовж неї – жодного деревця. Сонце стояло в зеніті. Чисте небо розсікли фашистські літаки. І наше село стало рятівним для відступаючих радянських військ.

А вранці повз Драбівці проїхали німецькі мотоциклісти. Мій батько у цей час воював десь під Смоленськом. Пам’ятаю, як мати читала від нього лист, де він писав, що вже двічі ходив у атаку і вранці знову йтиме в бій. Більше від нього листів не було. З історії війни відомо, що Смоленськ кілька разів переходив з рук у руки, там наша армія потрапила в оточення. Серед полонених був і мій батько. їх обгородили колючим дротом, залишивши під відкритим небом, годували гнилою капустою. Про це згодом розповів Іван Горбань – наш земляк із Ковтунів. Йому вдалося втекти, а у батька забракло сил, так і загинув він у свої 28 років.

Пригадую вересень 43-го. Вранці ми пасли корів на полі. Коли пастухи виходили за село, все було спокійно, тільки гриміло десь з боку Драбова. А посеред дня раптом зі свистом через нас полетіли снаряди. Ми попадали у канавки вздовж бурякових полів, покидали й корів. Чули, що в селі розірвалося кілька снарядів.

Коли стрілянина вщухла, хлопчаки заспішили з худобою додому. Повертаючись до села побачили, як німець підпалює скирти ячменю. Уся дорога, що вела полем на Подільське, була запруджена відступаючими військами ворога. Повз колону, обганяючи її, проїхала відкрита машина з офіцерами. На нас ніхто не звертав увагу. Ми гнали корів через нескошений ячмінь. Але фашисти тікали і їм байдуже було до нас.

У селі горіли дві комори і магазин. Біля Сеньківець, як свічка, палав вітряний млин. Полум’я охопило хліви, конюшню…

Дорогою ціною дісталася нам Перемога. Дуже хотілося б, щоб люди, особливо молоде покоління знали і завжди пам’ятали про пережиті нами страшні воєнні роки.

Андрій МАКОТА,  житель с. Драбівці

“Вісник Золотоніщини”, 1.10.2010