Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Це вже 88-ма золота пора на віку Ірини Ігорівни Карюк. Павучки заснували подвір’я мереживом бабиного літа, розквітли хризантеми і налилися

соком виноградні грона, досихають І на сонці яблука, в’януть спориші і спада жовтий лист на стежки, втоптані бабусею Оришкою. Вона ще гарна і водночас сумна – як сама осінь. Подвір’я в Оришки, її хатина і хлівчик, її грядка й садок – усе доглянути. Коли господині немає вдома, біля клямки дверей вартує ціпок, а за порядком наглядає І чорний кіт. Тут все таке спокійне, тихе, лагідне, як бабусина старість.

А молодість? А все життя? Якими вони були? Про це недавнього вересневого дня гомоніли з Іриною Ігорівною і Карюк – жителькою Мелесівки, учасницею бойових дій у Великій Вітчизняній війні голова районної ради ветеранів Лідія Буркова, голова первинної ветеранської організації Новодмитрівки Катерина Ринкова та керівник ветеранського осередку у Мелесівці Станіслав Кривошея. Вони вручили уславленій літній жінці квіти та запашний хліб. Ірина Ігорівна для урочистості моменту одягла святкову хустку і піджак з нагородами. Коли розповідала про сьогодення – усміхалася. Адже у неї хороший  син. І внуки її шанують. І правнуки люблять стареньку, але таку ще моторну бабуню Оришку. А згадувала про колишнє – журилася. Народилась вона у старому Домантовому навесні 1922 року. Родина – дід, батько і мати та четверо дітей – жила небагато, але й не бідувала. Був свій шмат землі, корівка, конячина та ще їхні роботящі руки. Трудились від світання до смеркання, аби мати хліб і до хліба.

– А тоді якось враз все зруйнувалось, – згадує дитинство Ірина Ігорівна. – Почали зганяти людей до колгоспів, усе нажите добро розтягли. Ми й багатіями не були, а нас, як то кажуть, розкуркулили. У 33-му батько і брат померли з голоду. Ще до війни від хвороб померла й сестра. Мене відправили до тітки у Київ, там я наймитувала, а згодом вдалося влаштуватися на взуттєву фабрику. Здавалося, життя стає поблажливішим, аж тут – війна.

Евакуюватися разом з підприємством Оришка не зважилась, тому повернулася до мами у рідні краї. Коли німці окупували село, то що не день – приходила біда. Вдалося уникнути німецького рабства, але й дома велося не з медом. Працювала з дівчатами на зведенні мостів. Пригадує, жили у Золотоноші у вагонах (після дня роботи байдуже було, де ніч переспати). Якось один доброї душі чоловік вчасно шепнув трудівницям, що під прикриттям темноти гітлерівські прислужники планують причепити ці вагони до потяга, і тоді невільниці попрямують на Захід, працювати на благо Вермахту. Це і врятувало дівчат, вони вчасно втекли звідти.

Підходила осінь визволення. У хаті Карюків навіть розмістився на якийсь час штаб дивізії тих військ, що гнали ворога із України. А через два тижні після того, як Золотоніщину було звільнено від фашистських загарбників, дівчина отримала повістку із військкомату, пройшла короткі оглядини: «Подивились, чи руку-ноги у мене цілі. Трохи повагались, куди направляти: чи на Донбас, відбудовувати зруйнований край, чи вслід за фронтом» – розповідає Ірина Ігорівна.

Вона потрапила у саме пекло, де ще два роки ішли запеклі бої. Спочатку з іншими дівчатами її відрядили до Кременчука, де був сформований трофейний батальйон. Потім шлях проліг на захід. Завданням трофейниць було збирання убитих на смузі фронту, розміновування полів, сортування снарядів, охорона придатних і утилізація використаних боєприпасів. Вони ніби замітали сліди війни і прикривали завдані нею найглибші рани. Так тривало два роки. Війна для Оришки закінчилась на території Болгарії. Звідти повернулась додому за кілька місяців до Перемоги, бо вже носила під серцем дитину, її єдиний син Іванко з’явився на світ у переможному 1945 році.

Коли води Кременчуцького водосховища затопили Лівобережжя нашого краю, пішло у небуття Орищине село – старе Домантове. Неначе дев’ятим валом накрили вони і її дитинство, й молодість, її радощі й біди. У Мелесівці купили невеличку хатинку, а згодом збудували той дім, у якому і зараз проживає Ірина Ігорівна. Вона не самотня, і бо є в неї хороша родина і добрі сусіди. Великого городу вже не обробляє – довірила ту справу онукові, а собі залишила грядку, де сіє і садить всього потрошку. Натрудилася жінка за свій вік на колгоспних ланах, полола і збирала те, що вродило, поралася і біля жатки, і біля молотарки, коноплі мочила..

– Та чого я тільки не робила! – зітхає бабуся Оришка. А тепер он і тільки латочку землі і взяла, та й на ній таке-сяке родить. Кавунчата й диньки, мов кулачки. Хіба такими вони мають бути?

Намагається пригадати Ірина Ігорівна, що ж у житті їй було наймилішим. Рушники шити? Так це ж усі її подруги вміли, то й вона малювала голкою візерунки на полотні. Співати? Хіба що за гуртом. А коли раніше у сільському клубі місцеві артисти ставили п’єси, то не пропускала їхніх вистав, любила як глядач переживати за сценічні драми. Напевне, що її стихією були поле й город. Вони стали ґрунтом для втілення усіх її мрій: щоб світило сонце із мирного неба, щоб квітло все і давало плоди, щоб нові покоління жили при здоров’ї і в достатку. Заради цього вона віддала свою молодість на поталу війні й лихоліттям.

Надія КОВАЛЕНКО.

«Вісник Золотоніщини», Спецвипуск,

21 вересня 2010 року