Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Першу свою футбольну нагороду одержав, коли брав участь у Всеукраїнському турнірі з футзалу серед глухих ветеранів. Усього має 13 медалей та два кубки, не рахуючи грамот і подяк. Найдорожча відзнака – «Кращий гравець 2013 року». Найближчим часом, восени, почнуться змагання. Зараз – тренування. А також першість району з футболу, в якій він активно бере участь.

Володимир народився у звичайній сім’ї. Мама, тато, двоє менших братів – Василь та Роман. У дитинстві Володя був жвавим хлопчиком, енергійним і цікавим. Проте одна подія назавжди змінила його долю.

         –  У рік і місяць, коли тільки вчився ходити, йому на голову впали двері. Пошкодився слуховий нерв. Досі шрам видніється на лобі, – розповідає мама Євдокія Легкоступ.

У чотири роки хлопчика віддали до Уманського дитячого будинку, а через два роки – до школи-інтернату №9 у Смілі для дітей, що недочувають Закінчив восьмирічку. Коли повернувся додому, пішов працювати в колгосп фуражиром. Потім – рік у Кременчуці на сталеливарному заводі. Зараз працює у Золотоніського підприємця на металобазі, і є…ще одна робота.

         –  Йому одне – якби у футбола грати! – сміється Євдокія Михайлівна. – Спорт дуже любить. Коли ходив у перший клас, перечитував гори журналів зі статтями про різні футбольні команди – «Баварію», «Мілан»… На стіні біля ліжка – плакати з зображеннями різних гравців. Де б не навчався чи працював – скрізь він у футбольній команді. І зараз грає за черкаську збірну.

Коли Володі було 17 років, він грав у футбол у Вознесенському. Тоді у першому таймі головою забив перший гол. У другому таймі йому заборонили виходити на поле, мовляв, він має ваду слуху. Якось вдалось залагодити цю ситуацію. І завдяки йому, команда виграла з рахунком 6:3!

          – Він живий приклад для молоді. Не лінується в захист повернутися. Грає і на вістрі атаки: м’ячі забиває і ногою, і головою. Приходить з роботи втомлений, але на тренуванні не сачкує. Правда, бувають і курйозні моменти, – ділиться своїми враженнями про товариша Олександр Мінін. – Якось він зі своїм другом (який теж має ваду слуху) грали в футбол. їх поставили нападниками. Удвох як понеслися з м’ячем уперед! Тут суддя помітив порушення правил і свистить. Але хлопці не чують, цілеспрямовано біжать до воріт. Суддя уже кричить – ніякої реакції. На останніх секундах Вова оглядається, зупиняється, а суддя полегшено зітхає – було положення «поза грою».

Зі своєю майбутньою дружиною Володимир познайомився 3 грудня в День інвалідів у Золотоноші. Після року зустрічей одружилися. Мають двох діток: семирічну Дашу і трирічну Катрусю. Старшенька ходить до школи, любить математику й читання. Її портрет висить на дошці пошани. Менша відвідує садочок. У дівчаток вроджена вада слуху, але це не заважає їм бути допитливими, активно пізнавати світ і добре вчитися.

Коли дивишся на цього дорослого чоловіка спортивної статури з усміхненим обличчям і такого енергійного – ніколи в житті не подумаєш, що в нього щось не так, як у інших. Володимир навчився читати слова співрозмовника по губах і прекрасно всіх розуміє. Намагається говорити й сам. Близькі люди й ті, хто з ним часто спілкується, добре розуміють його.

Приємно, коли люди, яких доля в чомусь обмежила, не опускають руки, не йдуть, скажімо, пиячити друзів і родину, де підтримують і в бари, а займаються улюбленою люблять.

справою, мають багато вірних.

Алевтина НАДЕМСЬКА,

«Вісник Золотоніщини», 19.07.2013 р.