Ковтунівський навчально-виховний комплекс

У двох книжках Володимира Денисенка («Усміхніться, земляки», 1996, «Хай лунає сміх», 2008) зібрано гуморески,

усмішки, байки елегантно-інтелектуальні, по-дружньому приязні, вишукано-дотепні, поблажливо-лагідні, лірико-еротичні А є речі колючі, зубаті, уїдливі, дошкульні, з гарненькою дозою перцю. Це –  гумористична мозаїка нашого  повсякдення. Іноді – це сміх крізь сльози. Автор дивиться  на життя впритул пильно примруженим оком, сам вариться в ньому.  Повз його гумористичну увагу, здається, жоден гумористичний комарик не продзижчить не поміченим.

    Щоб не  «стріляти в молоко», наведу кілька творів дослівно. «Півень дзьоба стиглий колос. І у цю хвилину «ко-ко-ко» почув він голос Із кущів малини. Півень вирішив лишити Апетитну страву І в кущі побіг робити Чоловічу справу… Крик лунав, летіло пір’я, Так як і годиться, А з кущів тих замість Півня вилізла Лисиця. Облизалась і сказала: «Все-таки чудово, Коли знаєш досконало Іноземну мову». («Іноземна мова»). Справді, чудово – і не тільки в таких випадках!

   Жінка прийшла лікуватися до ветеринара. Той радить звернутися в «людську» поліклініку. А жінка наполягає, що саме тут треба їй поправляти своє підірване  здоров’я – і ось чому: «Як ВІВЦЯ, встаю розпатлана уранці я, Мчу голодна, мов ШАКАЛ, на автостанцію, Ніби МАВПА, за автобуса чіпляюся, Всю дорогу їду ЗАЙЦЕМ і не каюся. Як ВЕДМІДЬ, в салоні мушу я штовхатися, Бо ніхто вперед не хоче просуватися – Із людьми, немов СОБАКА, перелаюся І общипана, мов КУРКА, вириваюся. На роботі цілий день, часу не гаючи, Наче ВІЛ роблю, не спочиваючи. Потім бігаю, мов КІНЬ, між магазинами. Як ВЕРБЛЮД, бреду, обвішана торбинами. Поки дома все роблю, гарчу ТИГРИЦЕЮ. Чоловік, як ляже спати, кличе КИЦЕЮ, А коли у сексі відповім відмовою, Назива мене бездушною КОРОВОЮ. А тепер скажіть –  не буде це провиною – Хто насмілиться мене вважать людиною? І, якщо на мій переказ опиратися, Поясніть: де ж я повинна лікуватися?»  Це вже невтішний діагноз суспільству, що ставить у безвихідь жінку як громадянина. Такі твори мають велику соціальну цінність…

    Як бачимо, автор творчо засвоює  досвід своїх найближчих у часі знаменитих попередників – Степана Олійника та Павла Глазового. У 2007 році став лауреатом Всеукраїнського конкурсу авторів та виконавців гумору і сатири ім. А.К.Сови (Одещина), а наступного – звання дипломанта Всеукраїнського конкурсу виконавців  «Усмішки П.Глазового» (Миколаївщина). На початку 2009-го переміг у  поетичному конкурсі  журналу «Дніпро» (жанр віршована гумореска). Вагомі здобутки!

    Володимир Денисенко – щедро обдарована природою людина. Крім гумористичної поезії, його дуже цікавлять високі сфери  математики, яку полюбив ще з учнівських  літ у Пальмірській початковій та Вознесенській середній школах, де викладали цей предмет відповідно Єфросинія Михайлівна Золотайко та Андрій Митрофанович Ляшенко. Потім залюблено студіював її у Смілянському технікумі харчової промисловості та Черкаському  технологічному університеті. Весь час займався і займається тепер самоосвітою. Захоплюється цікавою математикою, розв’язанням і складанням головоломок. Ставав неодноразово призером найвищих на території СНД конкурсів з розв’язання головоломок у таких престижних виданнях, як «Джокер» (Київ, 1995 – двічі);  «Загадочная газета» (Москва, 1996, 1997, 1998); «Журнал кроссвордов» (Мінськ, 1997); «Магазин кроссвордов» (Мінськ, 1998 – двічі); «Поле чудес» (Москва, 1999, 2000); «Кроссворды и головоломки» (Київ, 2002, 2003, 2005, 2006). Його власні головоломки друкувалися в журналі «Квант» (Москва, 1983), в газеті «Кроссворды и головоломки» (Київ, 2006, 2007).

    Не випадково він уклав антологію математичної поезії з віршів російських та українських російськомовних авторів під назвою «Математичний світ поетів»(2010). Їх там , дореволюційних і радянських, більше сімдесяти. Це, зокрема, такі у свій час поетичні знаменитості, як Інокентій Анненський, Павло Антокольський, Валерій Брюсов, Андрій Вознесенський, Максиміліан Волошин, Зінаїда Гіппіус, Євген Долматовський, Леонід Мартинов, Михайло Матусовський, Володимир Маяковський, Сергій Михалков, Роберт Рождественський, Микола Рубцов, Ілля Сельвінський та інші. Це книга, без перебільшення можна сказати, унікальна! Я іншої такої в Україні не знаю. Треба було перечитати силу-силенну поетичних збірників, щоб знайти вірші на потрібну тему, а потім ще й талановито перекласти їх добірною українською мовою, що надзвичайно важко… Виконана неймовірно велика творча робота, за яку Володимир Миколайович заслуговує на особливу увагу і повагу! Крім того, прикінцевий  розділ книги складають дотепні, вагомі, з глибоким підтекстом вірші самого упорядника – короткі популярні розповіді з теорії чисел, байки, жарти, так би мовити, на математичній основі. Ось кілька прикладів ( з метою економії газетної площі знехтую строфічною будовою творів тут, як і у випадку з гуморесками вище).

    «ПЕРЕТВОРЕННЯ (байка). Як тільки появилось Коло – Його створили небеса – Заговорили всі навколо: «Яка гармонія, краса!» А Коло слухать не хотіло – Буяв наснаги водограй: Воно гойдалося, вертілось, Котилося із краю в край. Не помічало, як поволі, Як під життєвим тягарем Вже Еліпс формувався з Кола І сплющувався день за днем. І, хоч-не-хоч, пора настала, Що смуток кожному несе: Зник Еліпс – як і не бувало, Тонким відрізком став – і все… Якщо колись Відрізок кволий Навернеться на очі вам, То знайте: це колишнє Коло, Яке роздавлене життям».

    «КАТЕТИ Й ГІПОТЕНУЗА (байка). Катети – надійні, вірні друзі, З’єднані, неначе моноліт, Зізнаються вдвох Гіпотенузі, Що кохають тисячі вже літ. А вона обох їх  обіймає – Нерозлучних, дужих і прямих, Та віддать не може й не бажає Перевагу жодному із них. Бо тоді шукав би вільний Катет Катетів нових, Гіпотенуз, А вона не хоче зруйнувати Непохитний, вічний їх союз… Жінка та достойна величання, Що тримає єдності мости, Жертвуючи спалахом кохання, Щоб багаття дружби зберегти».

   «КООРДИНАТИ (їх можна класти на музику – зазначу в дужках). У всіх колись була можливість стати Під чистим небом у безкраїм полі – Декартові згадать координати, Що учнями вивчаються у школі. Координати, координати…Якби ж то знати, звідкіль почати. Абсциси звуть праворуч і ліворуч, Вперед, назад гукають ординати. Згори донизу чи то знизу вгору Водночас закликають аплікати. Координати, координати… Якби ж то знати, куди  рушати. Здається: можна простір осягнути І мчати будь-куди на дооколи. Та доля часом проклада маршрути, Куди б потрапить не бажав ніколи. Координати, координати… Якби ж то знати, де зупинятись»…

    Не можу не сказати тут принагідно прихильного слова про Андрія Митрофановича Ляшенка, ім’я якого згадувалося вище. Схилялася ця чудова людина  і над моєю долею у 8-10 класах цієї ж школи (1947-1950). Він у  нас викладав математику, фізику, астрономію, креслення…На чоластій голові з чорним, як смола, негустим чубом були молоді залисини. Великі карі очі бігали на смуглому, теж рухливомому обличчю, і він бігав під час уроку по класу. Не міг ні встояти, ні, тим більше, всидіти за учительським столом. Охоплював усіх  нас разом і кожного зокрема своїм метким зором. Увесь сяяв веселим розумом і кмітливою доброзичливістю. З усього було видно, що йому дуже хотілося, щоб оці хлопці та дівчата, що місять щодня грязь із навколишніх сіл до цієї школи, бредуть по коліна в снігу супроти вітру, мокнуть по дорозі під дощем, зрозуміли фізичні закони так, як розуміє їх він. Вся його постать, динамічна, як живе срібло,  ніби говорила нам, що в його науці нічого складного немає. Слід лише трішечки напружити свої інтелектуальні зусилля, щоб можна було аналізувати, порівнювати, спів ставляти те, про що повідомляється на уроці і пишеться в підручнику. Всі його жести і міміка, навіть інтонування фрази працювали на пояснення. При післявоєнній майже повній відсутності наочних посібників, приладів для фізичних дослідів та експериментів наш учитель із фантастичною винахідливістю заміняв їх навколишнім оточенням. Окинувши клас чіпким поглядом, він брав для прикладу будь- який предмет, що підходив до теми: парту, двері, дошку, портрет, ручку, олівець, чорнильницю, портфель. Використовувалося принагідно і все видиме за вікном: птах, що летів і який погойдувався на гілці, обвислий телеграфний дріт у намистинках дощових крапель, нахилене вітром дерево, летючі хмари і сонячний промінь  із-за  них…

     Крейда в його руках співала. Від точних і красивих рухів класна дошка, мов писанка, покривалася формулами, схемами, кресленнями. Наелектризовані естетичною енергією цієї людини, ми й самі намагалися у своїх зошитах так само вдатно робити свої записи. Не встигали оглянутися, як дзвінок повідомляв, що ось зараз має скінчитися це магічне дійство. А нам цього страшенно не хотілося. І ми, уже на перерві, своїми запитаннями ще трохи затримували вчителя, намагаючись хоч на кілька хвилин продовжити  цю талановито зрежисовану педагогічну виставу. Холодні, мов крига на полюсі, вселенські фізичні закони, суворо сформульовані вченими, від його примовок, приказок, жартів перетворювалися на теплу повсякденну мудрість. І нам ставав зрозумілішим, ближчим оточуючий нас білий світ. Він уже не здавався  випадковим нагромадженням усяких предметів і явищ, а закономірним  існуванням різних форм матерії у часі та просторі. Ніколи він не читав нам «моралі» ні всьому класові, ні комусь окремо. Якщо й робив зауваження, то ніби між іншим, весело, дотепно, але не образливо. Було  навіть приємно, що ти попав у його поле зору і мав можливість поглянути на себе збоку доброзичливими очима. Його гострі словечка миттю переходили в наш лексикон

    Він ніколи не виділяв опитування в окрему частину уроку, як правило, в усіх учителів дуже непродуктивну і обтяжливу  процедуру. Наші знання попереднього матеріалу він ухитрявся перевіряти, пояснюючи новий, бо ми не просто слухали, а працювали на уроці, і він знав кожного з нас і наші знання, як свої п’ять пальців… Він прекрасно грав на гітарі, мандоліні, скрипці. Організував у школі струнний оркестр, у який без принуки ходило чимало хлопців і дівчат. Коли ми, колишні випускники цієї школи, збиралися на зустрічі, то обов’язково  кликали до себе Андрія Митрофановича. І він завжди приходив – і то було велике свято для нас!..

     «Координати, координати… Якби ж то знати, звідкіль почати!» Ті мудрі координати підказали Володимирові Миколайовичу, звідкіль треба починати, і, очевидно, ще підкажуть, куди слід рухатися тепер.

Іван ДРОБНИЙ,

«Вісник Золотоніщини», 1.04.2011 р.