Ковтунівський навчально-виховний комплекс

8 жовтня в затишному будинку Мельника Івана Юхимовича зібралася велика родина – сини, невістки, онуки, племінники. Адже для цього був гарний привід – ювілей господаря. За гостинним столом зібралися найближчі і найрідніші йому люди для того, щоб привітати із значною подією – 80 річчям.

Народився Іван Юхимович 8 жовтня 1936 року в мальовничому селі Глимбівка Новоушицького району Камянець-Подільської (тепер Хмельницької) області в сім’ї хліборобів. Батько був агрономом в колгоспі, а мати працювала в ланці. Саме цей час, відкарбувався в дитячій пам’яті, як найяскравіший спомин про щасливе дитинство. Але, на жаль, не довге. 1941 рік. Війна. Вперше вона заявила про себе несподівано. Ось вони, ще зовсім малі хлопчаки, граючись,  пасуть свою худобу понад шляхом. І раптом, із-за пагорба, під гавкіт собак і крики караульних, з’являється велика колона  стариків, жінок, молодих людей і зовсім маленьких дітей із вузликами, корзинами, валізами чи просто речами у руках. Ці люди проходять повз них і зникають за яром. Ще нічого не розуміючи, дітлахи довго дивилися їм у слід. І ця картина запам’яталася на все життя. Як виявилось потім, це була колона із жителів єврейського містечка Калюса, яких гнали на розстріл до Нової Ушиці.

Вдруге війна увірвалася у долю семилітнього хлопця в квітні 1944 року, коли провів батька на фронт. Уже восени прийшла страшна звістка, що батька не стало З цього часу дитинство скінчилось назавжди. Щоліта, працює підмінним їздовим, в колгоспі, допомагає матері в ланці. Разом з нею переборюють усі труднощі, що випали на їх долю. Незважаючи на велику скруту, не припиняє навчання в школі і в  1952 році закінчує 7 класів Куражинської середньої школи. Влітку здає екзамени до Чернівецького технікуму залізничного будівництва, але в зв’язку з матеріальними труднощами, до навчання так і не приступив, а повернувся до села. В грудні 1952 року добровільно їде на відбудову Донбасу. Спочатку Алчевськ, потім Кадіївка де проходить шестимісячні курси і отримує спеціальність будівельника.   Після повернення з Донбасу закінчує училище механізації сільського господарства №1 в с. Заболотнє Крижопільського району на Вінничині і до служби в армії працює трактористом.

Із вересня 1955 до листопада 1957 роках на Забайкаллі проходить службу в танкових військах. Після служби в армії, повертається додому і продовжує працювати в колгоспі трактористом. Але прагнення до навчання знову кличе в дорогу. Навесні 1960 року до рук потрапляє газета з оголошенням де запрошуються на навчання  до Золотоніського сільськогосподарського технікуму. І уже в липні цього ж року вступає на перший курс по спеціальності агрономія. Навчання в технікумі було цікавим. Тут знайомиться з хорошими людьми, з якими потім судилося йому працювати в районі. Та основне – тут він  зустрічає свою дружину – Марію Іванівну, із якою доля поєднує назавжди. Після закінчення технікуму молоде подружжя, направляється на роботу с. Гельмязів, де Іван Юхимович спочатку працює бригадиром комплексної бригади № 2 колгоспу, а після створення радгоспу – управляючим відділенням. За сумлінну працю і високі показники неодноразово нагороджувався на різних рівнях. Так в 1967 році за високі врожаї цукрових буряків і картоплі вирощені на дільниці колгоспу, був занесений до районної дошки пошани, а в 1970 році за досягнення в роботі, нагороджений медаллю. В цьому ж році обирається головою колгоспу в с. Ковтуни, з яким пов’язує подальше життя. Згодом займає посаду голови сільської ради. Умінням глибоко проникати в суть справи, знанням складних громадських відносин і людських душ, високою вимогливістю і принциповістю він заслужив авторитет і повагу в жителів сіл Ковтуни і Мицалівка. Після виходу на заслужений відпочинок, Іван Юхимович не полишає активної громадської діяльності. Довгий час очолює ветеранську організацію села, приймає участь у загально сільських заходах по благоустрою територій. З його думкою  рахуються, часто звертаються за порадою і завжди отримують необхідну допомогу.

Чесність, правдивість, скромність як в суспільному так і в особистому житті дають підстави сміливо дивитися людям в очі, а дітям і онукам – гордитися батьком і дідом.

«Вісник Золотоніщини», 20 жовтня 2016 р.