Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Сучасне життя суттєво відрізняється від того, що було двадцять-тридцять-п’ятдесят років тому. Через те, певно, наші бабусі й дідусі, дивлячись на своїх онуків, зітхають: «От раніше було…». Особливо, коли йдеться про ставлення до фізичної праці, а точніше – до праці в селі: у полі, на фермі, у тракторній бригаді, на току… Нині, більшість молодих людей

намагається здорути або престижну освіту і високо-оплачувану роботу в місті; або хоч яку-небудь освіту і роботу, але таки ж у місті. А працювати в полі чи на фермі соромно, як вважає молодь, не престижно, нарешті – важко. Наші ж бабусі й дідусі не боялися «буденної» роботи, ставилися до неї з від-повідальністю, розуміючи, що будь-яка справа – необхідна й почесна, трудилися на совість. У них є чому повчитися. Яскравим прикладом такої самовідданої праці та мужності стала Віра Василівна Школа, котра нині проживає у нашому селі. А народилася вона у 1939 році у с. Колоїденці на Полтавщині. Там навчалась у школі, а після її закінчення працювала на цегельному заводі у Лубнах. На початку 60-х років дівчина покинула рідну домівку і виїхала на Далекий Схід – у Середньоканський район Магаданської області, де у селищі Сеймган жила її тітка. Віра влаштувалася працювати спочатку в рослинницьку ланку, а потім перейшла на ферму. Провівши кілька років у чужому краї, вона зустріла свою другу половину – хлопця з України, який також приїхав сюди до батька. Незабаром побралися, а після народження дочки у 1963 році повернулися в Україну. Віра Василівна влаштувалася на Єрестківський цукровий завод. Мінливе життя знову змусило повернутися до Сеймгана. Пішла працювати дояркою, і віддала цій тяжкій роботі 25 років життя. Не покладаючи рук, видоюючи по 4 тонни молока від кожної корови за рік, Віра Василівна неодноразово нагороджувалася: була удостоєна орденів Трудової Слави трьох ступенів, отримувала дипломи за звання «Найкращий за професією», подяки за працелюбність. Про цю відому навіть за межами Сеймгану доярку друкували статті в газеті «Нова Колима». Про неї розповідали як про одну з найпрацьовитіших в області.

У 1990 році Віра Василівна з чоловіком і вже двома доньками остаточно повернулася в Україну і оселилася у Гельмязові, де мешкає і зараз. Колишня доярка-героїня – жінка неговірка. Про свій трудовий подвиг сказала дуже коротко: «Важкою була робота, та якби я її не любила, то не віддала б їй стільки здоров’я і чверть століття життя!»

Таких людей, а особливо жінок, зустрінеш зараз небагато, тому хочеться з особливою гордістю вимовляти їхні імена. Пишаймося нашими орденоносцями, рівняймося на них!

Тетяна ЧІСТЯКОВА, учениця 11 класу Гельмязівської зош, вихованка зразкової літстудії «Пролісок».

Р. S. Днями Віра Василівна Школа відзначила свій день народження. З цієї нагоди повного кавалера орденів трудової Слави від імені Золотоніської влади привітав заступник голови районної ради Віктор Скидан

«Вісник Золотоніщини», 28 травня 2010 р.