Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Із водограїв Гіндикуша текли чисті потоки, з каміння пробивалися винятково прозорі джерела. Але Іванові і в снах марився домашній колодязь і та вода, яка має смак. Тому, коли в січні 1986-го він повернувся із Афганістану у свою Синьооківку, відразу кинувся до криниці, набрав крижаної води, жадібно пив її, тамуючи не спрагу, а ностальгію.

Іван Синільник – чоловік з глибоким селянським корінням. Батьки працювали на фермі: тато Яків фуражиром (нині уже спочиває у кращих світах, десь у Царстві Небеснім), а мама Олександра – дояркою (хай їй здоровиться, щоб ще довго на подвір’ї по-сусідству топтала ряст). Брат та сестра, як старші, мали багато обов’язків вдома, але й Іванові роботу залишали.

З дитинства він умів тварин порати і доглядати, землю обробляти. Любив коней, їздив і на возі, і верхи, розчісував їхні гриви, пас на найкращих травах. Після закінчення школи та профтехучилища, де вивчився на механізатора, Івана призвали на службу в армію. У навчальному підрозділі прикордонних військ у Туркменії він здобув відмінні знання. Розумів, що далі його, як і багатьох ровесників, чекатимуть серйозні випробування. Тоді служба в армії була престижною, кожен молодий чоловік мав за честь пройти військовий гарт, а через дві весни й дві зими, як співалося у популярному шлягері, повернутися і до дівчат, і до буденних справ. Дідівські оповіді про війну хлопці сприймали як проповідь патріотизму. У те, що самим випаде воювати, не вірили.

Виконуючи наказ командира, молодший сержант Іван Синільник разом з іншими солдатами сів у вертоліт і невдовзі опинився серед сопок, гір та пісків на радянській базі на території Республіки Афганістан. Так прозаїчно почалися важкі місяці війни. У душі зачаїлося почуття страху, адже, як згадує тепер: «Під кулями щодня ходили…» Бойова робота потім стерла емоції: «На завдання ми ходили, як на виробничу зміну…» Іван був сапером. Разом з кількома однолітками він йшов попереду колон, перевіряючи дорогу. Знешкоджував італійські та американські міни, замасковані на шляху. Ці особливі вибухові снаряди, як ножем, навпіл перерізали техніку. Тому на саперах лежала колосальна відповідальність за життя людей, які простували за ними. У колонах бувало й по 20 машин. Одна помилка могла вщент рознести метал, а солдата… Бог беріг Івана. Рік і вісім місяців він без жертв і трагедій відкривав дороги нашим військам. Зазнав тільки контузії, переніс декілька інфекційних хвороб, спричинених нетутешнім оточенням та кліматом. Дні стояли спекотні, ночі – дуже холодні. З боку Пакистану несло червоний пісок, від якого чоботи набували кольору радянського прапора. А додому у Синьооківку він писав романтично-казкові листи: «Служу я на заставі. Дали мені коня, Чорним називається…» Йому самому хотілося вірити у це, а найбажанішою увесь час була тиша. Тільки вдома сповна насолоджувався нею.

У селі утворилося справжнє афганське братство, адже дванадцятеро синьооківчан пройшли через горнило чужої війни. Частина з них уже відслужила, а Олег Шевченко, Гриша Коршун потрапили в Афганістан уже після Івана Синільника. Усіх об’єднували пережиті почуття, вони страждали за тими, хто додому повертався «чорним тюльпаном», і раділи, що їх самих «борт» перекинув на батьківщину хоч і ушкодженими, але живими.

У селі Івана чекала звична для нього механізаторська робота. У місцевому господарстві він збирав урожаї спочатку на старій техніці, а потім – новенькою «Нивою». Став передовиком сільськогосподарського виробництва, асом у хліборобській справі. – Наш керівник Микола Васильович Кулик гарно ста вився до людей, ми його поважали і трудилися совісно, – розповідає Іван Якович. Видно, як він шкодує, що згодом агропідприємство у Синьооківці занепало, люди втратили стабільну роботу, а серед них – й Іван. Клопотів, щоправда, йому вистачало і на своєму дворищі – і біля землі, і біля худоби. Після армії одружився, його Наталя працює учителем молодших класів у місцевому НВК. Народилось і виросло двоє синів. – Скоро вже вони мені й онуків привезуть, – передбачає майбутнє Іван Якович і дивується, як швидко спливає час. Його хлопці Віталій та Олексій трудяться в столиці у відомій торговельній мережі «Епіцентр». А сам чоловік теж не залишається без діла – працює охоронником ДП «Агрофірма «Іскра».

Про Афганістан волів би не згадувати. Бо ця тема, скільки б літ не минуло, – болить. До крилатої постаті солдата, який від землі відірвався і прибився до вічного небесного пташиного ключа, у Меморіальному парку Золотоноші він завжди приходить з квітами. Він пам’ятає тих, хто підірвався на мінах, поліг від душманських куль, загинув, не дочекавшись тиші і чистої води із рідних криниць.

Надія КОВАЛЕНКО

«Вісник Золотоніщини», 17.02.2012