Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Останнім часом перегляд новин нагадує повідомлення з поля бою. Мене, учителя і директора навчального закладу, насамперед цікавлять ті, що стосуються освіти. І що я бачу і чую? Повісився, побилися, побив, побила, убив, зарізав, утік, зник, загинув, пішов з дому, учитель побив, учитель накричав, учитель-педофіл, вагітна в 16, боїться йти до школи… Шоу, шоу, шоу… Тисячі, мільйони, рейтинги…
Цей ряд можна продовжувати. Свобода слова, звичайно, хороша річ, але якби журналісти, які знімають такі сюжети, гналися не тільки за сенсацією, а трішки думали, до чого вона може призвести.
Учень повісився через знущання старшокласників. Що таке знущання? Для когось це щоденні побої, а для когось, можливо, і образливе слово. Чи здатна дитина все самостійно проаналізувати і подивитися на ситуацію, уявивши всі ці образи далеко позаду? Думаю, що не кожна. Її сьогодні образив старшокласник, відповісти йому вона не може, то який же вихід із ситуації? А його пропонують журналісти в своїх сюжетах – повіситися, бо такий спосіб розв’язання проблеми вже хтось знайшов. Образа кипить, сили і можливостей боротися немає, віддячити розбишаці треба… І ось він – вихід: петля! Після того, як скористаюсь нею, покарають мого кривдника… Так може думати дитина, доведена до відчаю. А чи думає вона про біль, якого завдасть цим вчинком своїм батькам? Про безліч щасливих митей, які чекають її попереду, – і перше кохання, і радість материнства чи батьківства, і перемоги на спортивному, науковому чи трудовому полі, і досягнення своїх дітей, прогулянки з онуками? Ні, про це вона не думає. Відплата кривднику і забуття…
У кожній школі трапляються і бійки, і приниження, і непорозуміння. Шукати істину завжди треба. Карати винних теж. Але чи треба журналістам висвітлювати неприємні миті нашого існування? Що забули журналісти на горищі, де повісився хлопчик? Чи є у них совість тягнути на те горище сестру покійного, щоб показала ту бантину, до якої було вчеплено мотузку? Що вони забули на кладовищі біля горем вбитої сім’ї? Хочеться сенсації, крові, у чужій білизні покопирсатися, хочеться бути першими.
Учень зарізав учня – трагедія, яка розігралася в одній із шкіл. Щодня тисячі учнів ідуть до навчальних закладів, і, що у їхніх кишенях, нікому не відомо. Аж тут кривавий сюжет про вбивство у коридорі школи. І знову є вихід, знову підказка: ніж у кишені – ось що може вирішити проблему. Миті достатньо, щоб дістати холодне лезо і, не думаючи, ввіткнути у тіло кривдника, і ніякий черговий учитель у коридорі не встигне відреагувати на такі дії. А хто ж винен? І тут відповідь є – школа, директор, учитель. А журналісти? А хто робив підказки учням, як діяти в тій чи іншій ситуації? А вони – осторонь, вони стоять на сторожі свободи слова і оберігають демократію.
Щодня ми бачимо такі сюжети і не думаємо, що вони підштовхують дітей до нових необдуманих вчинків. Хтось розізлив учителя і тихенько зняв на телефон. А чому б і мені не спробувати? Хтось пожартував з пожежною службою – то й ми ризикнемо. Якусь школу «замінував малолітній терорист» – то й ми не лубом шиті, теж можемо. І щодня сюжет за сюжетом…
Усі звинувачують школу, вчителів. При цьому мало хто згадує, що в переважної більшості дітей є батьки, які несуть найбільшу відповідальність за своїх дітей. А про те, що є відповідні державні структури та органи, які теж повинні контролювати і відповідно реагувати, взагалі ніхто не згадує. Продають неповнолітнім алкоголь – винні вчителі, діти знаходяться в нічний час у громадських місцях довше, ніж їм дозволено – винні вчителі, смажили яєшню на «вічному вогні» – теж школа не виховала… А хоча б в одного батька запитали, чому його чадо допізна тиняється по «генделиках», а він у цей час спокійно спить? А хоча б в одного сільського голови чи у того, хто видає дозвіл на торгівлю алкоголем, запитали про недотримання встановлених норм? А скільки разів від відповідних служб чули: немає бензину і приїхати не зможемо?
Звичайно, найпростіше призначити винного. Таким є вчитель, який у більшості випадків чесно і добросовісно робить свою роботу за невелику платню (яка не дозволяє йому відчувати себе вільним громадянином у вільній державі), забуваючи при цьому про власну сім’ю та особисті проблеми.

Володимир ЛОСІЦЬКИЙ
«Вісник Золотоніщини», 13.01.2012