Ковтунівський навчально-виховний комплекс

За 15 кілометрів на північ від райцентру біля річки Золотоношка розкинулося село Мицалівка. Тамтешня місцевість погорблена, обрамлена листяним лісом, ростуть тут здебільшого вільхи, осики й дуби. Найближчими сусідами цього населеного пункту є села Ковтуни, Антипівка, Вознесенське, Подільське. Мицалівка підпорядкована Ковтунівській сільській раді.

Забудова села розташована на площі 182 га, тут 6 вулиць і стільки ж провулків загальною протяжністю понад 10 км. Сільські кутки звуться Новоселиця і Село.

Нині в селі налічується 174 індивідуальні помешкання з населенням 278 жителів. Упродовж останніх десятиріч спостерігається стійкий процес знелюднення: наприклад, у 2007 р. не народилося жодного, померло ж 9 жителів (-9), а в 2006 р. цей показник становив мінус 4. Село невблаганно старіє: 56% місцевої людності – це люди пенсійного віку. Найпоширеніші прізвища жителів Мицалівки – Костогриз, Кроха, Строкань. До тамтешніх мешканців прийнято звертатися мицалівчани.

Вік села – понад 300 років, воно, швидше за все, засноване ще в XVII ст. Перша ж писемна згадка про нього фіксується в історичних документах поч. XVIII ст. Зокрема, 1713 р. датується універсал переяславського полковника С. Томари про передачу права на володіння селом військовому товаришеві Сулимі. У “Генераль-ним следствии о мєст-ностях Переяславского полка” (1731 р.) відзначається, що “село Мицаловка, по свидетельству старожилов тамошних, прежде было войсковое и свободное и наддежало до народа, а потом владел оным значковой товарищ Мирун Гаврищенко, а по нем снова до сотне прислужало, а после владел Александр Сулима, суддя полевой Переясловский”¹.

Предметом дискусії залишається походження назви села. Скажімо, деякі перекази доносять до нас версію, що своєю назвою село завдячує прізвищу його засновника Мицуленка. До речі, таке прізвище зустрічається в реєстрах Золотоніської козацької сотні. Проте в такому разі логічнішою була б назва Мицулепківка чи Мицулівка. Та, мабуть, навряд чи може викликати сумнів припущення, що назва села походить від прізвища (чи прізвиська) першопоселенця Мицала. Якийсь час побутувала думка, що “Мицал” – це видозмінене “Михайло”. Хоча така версія й приваблює своєю простотою, проте її істинність не підтверджується мовною практикою. Ми вважаємо, що корінь миц- сягає польських слів – миць, миці (киць-киць), миця (-киця), мицька, мицка (кицька), мицик (кіт). Мабуть, першопоселенець села поплатився саме за свою любов до кішок прізвиськом (згодом, можливо, прізвищем) Мицал, що означає “кішколюб” (аналогія – Вергал). У поєднанні з традиційно вживаним суфіксом -івк- назва поселення набула завершеного звучання – Мицалівка.

На 1731 р. у поселенні налічувалося лише шість господарств, які були залежні від зятя О. Сулими – Я. Рустановича. Факт володіння був стверджений універсалом гетьмана Д. Апостола (1733 р.)².

З описів Київського намісництва (80-ті рр. XVIII ст.) дізнаємося, що тоді Мицалівка належала Золотоніській сотні, тут було 96 дворів із населенням 248 мешканців. При цьому 2 господарства належали різночинцям, 1 – духовенству, 21 – виборним козакам, 14 – козакам-підпомічникам, а 61 – залежним селянам (посполитим, козачим підсусідкам). Родючими чорноземами Мицалівки володіли козаки і власники – бунчуковий товариш А. Якимович і військовий товариш Л. Гавриленко³.

Пожвавлення економічного життя в пореформену епоху спричинило зростання місцевої людності. Так, на 1885 р. у селі налічувалося 167 дворів із населенням 843 жителів.

За переписом 1910 р. у Мицалівці (Золотоніської волості) було обліковано вже 189 господарств (з них – 102 козацьких і 81 селянське), а населення сягнуло 1058 мешканців. Як бачимо, порівняно з кінцем XVIII ст. людність зросла більш ніж учетверо. Тамтешні жителі володіли тоді 882 дес. землі, при цьому, 34 господарства були безземельними, 87 господарів мали менше 3 дес, 96 – від 3 до 15 дес. і лише шість були достатньо заможними, розпоряджаючися 15 – 50 дес. землі. Землю тоді обробляли 108 однолемішними плугами, 148 сохами і 185 дерев’яними боронами. Основу посівів становив зерновий клин: у 1910 р. 208 дес. було відведено піджито, 191 – яру пшеницю, 92 – просо, 77 – овес, 90 – гречку. На 3 дес. сіяли льон і коноплю, на 2 – соняшник, а 38 дес. займала городина. У своїх приватних господарствах жителі села утримували 324 голови ВРХ (в тому числі – 133 корови), 300 – овець, 324 – свиней, 1785 – курей, 53 – качок, 90 – гусей. Пасічництвом займалося 12 господарів, вони сумарно мали 129 вуликів (з них – 53 рамкових). Зерно на борошно мололи місцеві жителі на 14 вітряках та 2 парових млинах. У селі працювала цегельня та кузня, а замовлення мицалівчан виконували 2 теслі, 4 кравці, 2 шевці, 11 ткачів, а також коваль і столяр⁵.

Ще в 1879 р. для мицалівчан відчинив свої двері храм Божий – Архистратиго-Михайлівська церква, дерев’яна, з високою дзвіницею. Старожили твердили, що в ясну погоду з неї можна було побачити й Черкаси. При цьому осередку духовності діяли школа грамоти та бібліотека⁶.

206 мицалівчан були письменними, це становило 19,5 %. Лише 42 місцеві жінки уміли читати й писати (7,8%). Чотирьох місцевих жителів земські статисти віднесли до категорії інтелігенції⁷.

Перекази донесли до наших днів доволі цікавий факт, що в 50-х рр. XIX ст. у селі побувала видатна українська письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська) зі своїм чоловіком, відомим етнографом П. Марковичем. Тут подружжя поповнило свою етнографічну колекцію трьома українськими народними піснями: “Да ходила Варочка по кімнаті”, “На горі куриться, та й куриться” та “Горобейко в садку, в садку”.

Бурхливі суспільно-політичні події перших двох десятиліть XX ст. мало зачепили Мицалівку, її мешканці продовжували жити рутинним життям гречкосіїв. За рік до початку непівського періоду Мицалівка стала центром однойменної сільської ради (з 1923 р. – Золотоніського району). Перепис середини 1920-х рр. фіксує пікові величини демографічних показників села за всю його історію й сьогодення. Тоді в Мицалівці налічувалося 263 двори з населенням 1201 житель (587 чоловіків і 614 жінок)⁸.

У 1930 р. на хвилі масової колективізації мицалівчани об’єдналися в колективне господарство під модною на той час назвою “Червоний степ”⁹. Близько 50 місцевих жителів померло в голодні 1932 – 1933 рр., кілька мицалівчан стало жертвами сталінських репресій 1930-х рр. Серед них – П.П. Артюшенко, П.Є. Мірошниченко, М.П. Строкань, О.О. Чубов, усі вони загинули в катівнях ГУТАБу.

Понад 100 жителів села взяло участь у війні з нацизмом, близько 70 не повернулося до рідних домівок. Уже в перший день війни 22 червня 1941 р. у прикордонних боях з ворогом відзначився уродженець села, молодший політрук І. Кроха. Він знищив разом із бойовими побратимами чотири ворожі бронемашини і загинув геройською смертю у віці 27 років¹⁰. Десятки мицалівчан за мужність і героїзм було відзначено бойовими орденами та медалями. Серед них – танкіст, кавалер ордена Слави 3-го ст. і Червоної Зірки І.І. Кроха. Орденом Червоної Зірки нагороджено фронтовиків О.П. Артюшенка, А.М. Строканя, Г.Д. Строканя, С.І. Харя.

Після війни місцевий колгосп “Червоний степ” деякий час функціонував самостійно”. На початку 1950 р. господарство об’єдналося з антипівським колгоспом імені Шверника. У 1954 р. мицалівське господарство знову відновлює господарську самостійність, яка, однак, тривала лише п’ять років (колгосп дістав ім’я А. Мікояна). У 1959 р. мицалівський колгосп приєднується до ковтунівського – ім. Ілліча. Була зліквідована й Мицалівська сільрада, а село підпорядкували Ковтунівській сільській раді.

У розквіт колгоспу ім. Ілліча, який припадає на 1970-ті – першу пол. 1980-х рр. вагомий внесок зробили своєю працею й мицалівчани. Місцевий житель М.І. Строкань за трудові заслуги на ниві аграрного виробництва був нагороджений орденом “Знак Пошани”.

У 1990-х рр. ковтунівське господарство було реформовано у КСГП “Промінь”, а згодом розпалося. Мицалівчани віддали в оренду свої земельні і майнові паї приватним структурам. Частина жителів села працює в ПП “Золотоніська птахофабрика”, цей виробничий об’єкт розташований у сусідніх Ковтунах.

У селі діє фельдшерсько-акушерський пункт – єдиний осередок тамтешньої цивілізації. Гнітюче враження справляють руїни недобудованого приміщення сільського клубу – справжньої пам’ятки безгосподарності. Родом із Мицалівки – доктор сільськогосподарських наук М.М. Луценко, авторка понад 130 наукових публікацій.

Уродженець села Г.А. Василенко працював у Москві на відповідальній посаді заступника керуючого Всесоюзним об’єднанням “Сортнасіннєовоч”. Останні роки свого життя в селі мешкав самобутній поет Б. Остапчук, талановиті вірші якого публікувалися на сторінках місцевої та республіканської преси під псевдонімом Борис Ост¹².

У Мицалівки немає тезок,  відсутні на карті однокореневою назвою.

1. Генеральное следствие о местностях Переяславского полка (1729 – 1731). – X., 1896. -С. 27.
2. Там само.
3. Описи Київського намісництва 70 – 80-х років XVIII століття. – К., 1989. – С. 104, 260.
4. Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии. – Т. 6. ~ Полтава, 1887. – С.31.
5. Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Золотоношский уеьзд. – Полтава, 1913. – С. 82, 86, 88, 89, 92 – 96, 270.
6. Клировая книга Полтавской епархии за 1902 годь. – Полтава, 1902. – С. 14.
7.  Третья подворно-хозяйственная земская перепись… – С. 82.
8.  Список поселень Черкаської округи. – Черкаси, 1926. – С. 21.
9. Червоний Жовтень. – 1930. – 7 листопада.
10. Золотоніщина в роки Великої Вітчизняної війни. Документи. Спогади. Статті. – С. 151.
11. Радянська Золотоніщина. – 1944. – 3 серпня.
12. Голиш Г.М. Голиш Л.Г. Маленька та єдина // Вісник Золотоніщина. ~ 2000. – 12 лютого.

(за книгою «Подорож Златокраєм», автори Г.М.Голиш, Л.Г.Голиш, М.Ф.Пономаренко)