Ковтунівський навчально-виховний комплекс

 

Ось і верби схилились над шляхом,

Коси їм заплітають вітри.

Ти на працю і пісню багате,

Моє рідне село Ковтуни.

О. Мала

Село Ковтуни, центр однойменної сільської ради, лежить за 15 км на північ від райцентру біля р. Золотоношка на погорбленій місцевості. Найближчими сусідами цього населеного пункту є села Драбівці, Скориківка, Подільське, Сеньківці, Мицалівка. Остання, до речі, належить Ковтунівській сільраді. Не так далеко від Ковтунів знаходяться село Вознесенське та станція Пальміра.

Загальна площа села становить 212 га, тут 17 великих і малих вулиць протяжністю 13 км. Сільські вулиці та кутки з діда-прадіда звалися Вольна, Загребля, Низ, Новоселиця.

Нині в Ковтунах налічується 239 господарств з населенням 580 жителів. Уже упродовж понад півтора десятка років показники природного приросту мінусують. Так, у 2007 р. народилося лише 5 дітей, померло — 15 жителів (-10). Поряд з іншим, причиною такого становища є старіння села: майже 48 % місцевої людності – пенсіонери. Скорочується населення й за рахунок механічного руху. Наприклад, у 2005 р. із села виїхало 15 жителів, а прибуло на постійне місце проживання 10 (-5). Найпоширенішими прізвищами у Ковтунах є Василенко, Свояк, Яковенко. До місцевих жителів слід звертатися ковтуняни, ковтунівці, ковтунівчани.

Ще в сиву давнину на території села жили люди. Про це свідчить курганна група з 15 насипів, яка свого часу оточувала село, утворюючи начебто напівколо. Ці пам’ятки сягають епохи скіфів та доби черняхівської культури (кінець І тис. до н.е. – поч. І тис. н.е.). Лише два кургани – Гостра могила і Нестериха – зберегли свій первісний вигляд, інші ж були в різні часи розорані. Порівняно нещодавно така ж доля спіткала й цих двох останніх свідків давнини, від них нині залишилися хіба що ледь помітні підвищення на полях. (У 2003 р. зусилями археологічної інспекції було проведено дослідження Гострої могили та Нестерихи і підтверджено їхній вік.)

У 1894 р. біля Ковтунів було виявлено скарб з 104 римських монет – денаріїв (загальна вага – 317,8 г), датованих II ст. н.е. Це одна з найпомітніших нумізматичних знахідок ранньослов’янського періоду в Середньому Подніпров’ї¹.

Офіційною точкою відліку історії села є доба Хмельниччини. Поселення позначене на карті Г.Л. де Боплана під перекрученою назвою “Кольтонне” (40-ві рр. XVII ст.) Назва села походить від прізвиська (прізвища) першопоселенця – якогось Ковтуна. Саме ж слово “ковтун” указує на ваду зачіски людини, адже воно означає “жмут збитого волосся”, можливо – хворобу шкіри, що викликає сплутування, злипання волосся. Праслов’янське “колтун” походить від слова “колтатісе” – теліпатися, колихатися. Ковтуни були козацьким поселенням, яке входило до Золотоніської сотні спочатку Черкаського, а з 1667 р. – Переяславського полку. Місцеві козаки брали активну участь у подіях Національно-визвольної війни середини XVII ст. У другій половині XVII ст. село дуже потерпало від турецько-татарських набігів. У грамоті московського царя Олексія Михайловича, датованій тими часами, говориться: “А в Переяславском полку сел й деревень нет, пусто, разорено от неприятельських набегов”.

Деякий час Ковтуни були вільним козацьким поселенням і жили за своїми неписаними законами, управляючись громадою. Проте після 1676 р. значна частина місцевої людності потрапляє в залежність від землевласників. Зокрема, документи першої чверті XVIII ст. засвідчують право власності на значну частину земельного фонду Ковтунів полковника І. Мировича та князя Кантакузена².

У 80-х рр. XVIII ст. згідно з описами Київського намісництва у Ковтунах був 141 двір із населенням усього 399 мешканців. При цьому 2 господарства були дворянськими, 29 – різночинськими, 3 належали духовенству і церковникам, 19 – виборним козакам, 65 – козакам-підпомічникам, 13 – коронним посполитим і 44 – власницьким посполитим та козачим підсусідкам. Левовою часткою ковтунівських родючих чорноземів володіли бунчуковий товариш М. Лисиневич та капітан І. Петровський⁴.

До кінця XVIII ст. село жило за козацькими звичаями: виборні козаки разом із козаками-підпомічниками складали курінь на чолі з отаманом. У різні часи отаманували М. Легкоступ, Н. Клюєнко, В. Галат.

У XIX ст. в Ковтунах, які належали до Золотоніської волості, вершили владу землевласники: спочатку В. Томара, а з 1868 р. – вдова колезького асесора Н. Мерінг, яка придбала маєток у попереднього власника5. Ковтунівці намагалися відстоювати свої права на користування общинними угіддями, про це засвідчує актовий документ (1842 р.), де йдеться про конфлікт місцевих козаків із чиновником Метеліциним⁶.

Пореформені роки позначені швидким зростанням місцевої людності. На 1900 р. у Ковтунах налічувалося 138 дворів із населенням 534 жителі⁷. За переписом 1910 р. кількість господарств збільшилася до 209 (в тому числі 141 козацьке і 46 селянських), а проживало вже 1053 особи. Як бачимо, порівняно з кінцем XVIII ст. населення Ковтунів зросло у 2,5 разу. Ковтунівці тоді володіли 1114 дес. землі, при цьому 63 господарства були безземельними, 68 – малоземельними, 63 мали від 3 до 5 дес. землі. 15 господарів були достатньо заможними, в тому числі два мали понад 50 дес. Землю обробляли 90 плугами (з них лише один — багатолемішний), 92 сохами, 173 дерев’яними боронами. Як живе тягло використовували 20 волів і 142 коні. Під посівами у 1910 р. було 198 дес. жита, 179,5 – пшениці (в тому числі 2,5 – озимої), 73 – ячменю, 101 – вівса, 67 – гречки, 55 – проса, по 7 — конопель і соняшнику, а 61 дес. була зайнята городиною. У власності місцевих мешканців знаходилося 235 голів великої рогатої худоби (в тому числі 102 корови), 260 – овець, 169 -свиней, 1728 – курей, 84 – качки.

До послуг ковтунівців було 7 вітряків, 2 олійниці, кузня, цегельня, їхні замовлення виконували 6 теслів, 9 кравців, 2 шевці, 3 ткачі, коваль⁸.

Ще в першій половині XVIII ст. було споруджено Покровську церкву . У 1871 р. стало до ладу її нове приміщення, також дерев’яне. При Покровській церкві працювала школа грамоти та бібліотека¹⁰. Незважаючи на певні позитивні зрушення в опануванні елементарними знаннями, все ж загальний рівень письменності місцевих жителів залишався досить низьким: за переписом 1910 р. в селі було зафіксовано лише 247 письменних (23 %), в тому числі 31 жінку (близько 6 %)”.

У роки Першої народної революції (1905-1907 рр.) у Ковтунах було досить неспокійно. Зокрема, в донесенні Золотоніського повітового справника полтавському губернаторові від 3 червня 1905 р. йшлося про виявлення в місцевих селян прокламації Катеринославської організації РСДРП “На 1 травня”¹².

Мали в Ковтунах значне відлуння і наслідки подій революційних 1917 – 1921 рр. Обраний у селі ревком провів розподіл поміщицької землі між незаможними селянами. Після революції Ковтуни стали центром сільської ради, якій був підпорядкований Сологубів хутір. За переписом середини 1920-х рр. у селі було зафіксовано 294 господарства з населенням 1291 житель (639 чоловіків і 652 жінки)¹³.

У 1929 р. незаможницькі господарства об’єдналися в Товариство спільного обробку землі. На базі ТСОЗу в цьому ж році утворився колгосп “Змагання”, головою його правління став І.І. Свояк. З 1939 р. колгосп носив ім’я В.І. Леніна. Місцеве господарство перебувало в міцних районних “середняках”. У 1930-х рр. у селі з’явилися семирічна школа, будинок колективіста (колбуд), бібліотека.

Однак ці окремі позитивні зрушення були затьмарені наслідками голодомору. У страшні 1932 – 1933 рр. померло від голодного виснаження близько 100 ковтунівців. А в сталінських катівнях загинули безпідставно обвинувачені В.С. Ковтуненко та І.В. Лукирич.

283 ковтунівці стали учасниками Великої Вітчизняної війни, 125 загинуло в її страшному вирі. За подвиги в боротьбі з ворогом 89 жителів села удостоїлося високих державних нагород. На найвищий п’єдестал суспільного визнання піднявся уродженець села, артилерист А.Л. Дерев’янко, повний кавалер ордена Слави¹⁴. Його земляк К.К. Фурса став кавалером орденів Слави 2-го і 3-го ст., В.Г. Лукирич – Слави 3-го ст. і Червоної Зірки, а Л.С. Довженко, І.П. Лазоренко, В.Г. Хорошун – Червоної Зірки. (Г. Хорошун нагороджений двома орденами Червоної Зірки.)

 

Дерев’янко Андрій Леонідович народився 25 вересня  1921 р. в с. Ковтуни. Навчався в місцевій семирічці. На фронті – з першого й до останнього дня війни. Був навідником, командиром гармати. Старший сержант  Дерев’янко воював у складі 1174-ї окремої артилерійської дивізії, 301-ї стрілецької дивізії. Був двічі поранений у боях. Учасник боїв на Північному Кавказі, за визволення України, а також Яссько-Кишинівської,   Вісло – Одерської та Берлінської військових операцій. За мужність і героїзм нагороджений орденами Слави усіх трьох ступенів, Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ст. та медалями. Після війни понад 30 років працював у рідному селі: бригадиром, завідувачем ферми, механізатором. За трудові успіхи  нагороджений  орденом Жовтневої революції. Помер у 1998 р.

 

У 1950 р. на непродуманій хвилі укрупнення колгоспів ковтунівська артіль об’єдналася з скориківським і львіків’янським господарствами, утворивши колективний гігант імені В.1. Леніна. Однак це об’єднання не виправдало економічних сподівань і в 1954 р. усе повернулося “на круги своя”. Відновлений ковтунівський колгосп зберіг ім’я вождя, але в іншому варіанті (ім. Ілліча). Через шість років до колгоспу ім. Ілліча були приєднані й землі Мицалівки. Тоді ж була відновлена й Ковтунівська сільрада (у 1950-х рр. певний час Ковтуни належали Скориківській сільраді).

Від 1962 р. ковтунівське господарство очолював здібний організатор Ф.О. Ткаченко, а його наступниками стали І.Ю. Мельник, М.Б. Шевченко, І.Ф. Ткаченко та В.І. Демиденко. Тоді колгосп ім. Ілліча з низки виробничих показників опинився в числі районних лідерів сільгоспвиробництва. Значні прибутки господарства дали змогу збудувати нове приміщення сільського будинку культури, газифікувати село та провести водогін до осель ковтунівців.

У ті незабутні роки розквіту господарства багато ковтунівців було нагороджено високими трудовими відзнаками. Кавалером ордена Жовтневої революції став уже згаданий іменитий фронтовик, механізатор А.Л. Дерев’янко. Доярка Н.І. Яковенко була відзначена орденом Трудового Червоного Прапора, її колега Г.П. Зоря – “Знак Пошани”, а секретар сільради О.С. Кроха – Трудової Слави 3-го ступеня. Зі вступом господарства в смугу новочасних реорганізацій його почало хронічно лихоманити. Сільгосппідприємство прибрало таку сонячно-оптимістичну, але невідповідну його безкінечним негараздам назву – “Промінь”. Калейдоскопічне часто відбувалася зміна керівників. Деякий промінь надії засвітив прихід у село грошовитих інвесторів на чолі з В.П. Плетінем і перетворення господарства у ТОВ “Силікат”. Проте багато проблем як виробничого, так і соціального характеру залишаються невирішеними. Віднедавна на території села працює досить успішне приватне підприємство з виробництва курячих яєць та м’яса ПП “Золотоніська птахофабрика”, де утримується близько 100 тис. голів птиці.

Сільська дітвора здобуває знання і виховується в місцевому навчально-виховному комплексі (110 учнів, 15 дошкільнят, 16 педагогів). Уже впродовж багатьох років педагогічний колектив очолює І.В. Малий. Він знаний за межами краю шахіст, кандидат у майстри спорту з цього виду.

У селі працюють будинок культури, бібліотека та ФАП. Колись ковтунівці могли похвалитися і власним народним музеєм, але нині, на жаль, він припинив свою роботу. Родом із Ковтунів – випробувач радянських реактивних літаків Л.А. Полухін. А ковтунівець І.С. Хорошун став відомим журналістом і упродовж довгого часу очолював редакцію районної газети.

У Ковтунів є один тезко, він знаходиться в Полтавській області. У Сумській області є село з однокореневою назвою – Ковтунове і, звісно ж, на Золотоніщині – селище Ковтунівка.

 

Посилання на використані матеріали:

 

1.      Голиш Г.М. Основи нумізматики. – Черкаси, 2006, – С. 43.

2.      Боплан Г.Л. Карта України/Фонди Золотоніського державного краєзнавчого музею.

3.      ЦДІАК, ф.5І, оп. З, спр. 1460, арк. 11.

4.      Описи Київського намісництва 70-80-хроків XVIII ст – К., 1989. – С. 104, 252.

5.      ЦДІАК, ф. 486, оп. 5, спр. 513, арк. 96 зв.

6.      Там само, ф. 1571, оп. 1, спр, 51, арк. 1 – 16.

7.      Список населеннях мест Золотоношского уезда Полтавской губернии. -Полтава, 1903. – С. 18.

8.      Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Золотоношский уезд. – Полтава, 1913. – С. 82, 86, 88, 89, 92 – 97, 267.

9.      ЦДІАК, ф. 127, оп. 1009, спр. 6, арк. 97.

10.  Клировая книга Полтавской епархии. – Полтава, 1902. – С. 14.

11.  Третья подворно-хозяйственная земская перепись. – С. 82.

12.  ЦДГАК, ф. 320, оп. 1, спр. 320, арк. 341.

13.  Список поселень Черкаськой округи. – Черкаси, 1926. – С. 20.

14.  Золотоніщина в роки Великої Вітчизняної війни. Документи. Спогади.Статті. – Черкаси, 2000. – С. 145 – 146.

 

(за книгою «Подорож Златокраєм», автори Г.М.Голиш, Л.Г.Голиш, М.Ф.Пономаренко)