Посланці добра

В Україні з 2016 року впроваджена нова форма сімейного виховання, якою передбачено надання комплексу послуг із тимчасового догляду і виховання дітей в сім’ї патронатного вихователя. Патронат у нашій країні став можливим завдяки Міжнародній благодійній організації «Партнерство кожній дитині». Перші патронатні вихователі у Золотоніському районі з’явилися два роки тому. Йдеться про родину Мельників із Ковтунів.


На фото: Лариса Миколаївна і Василь Іванович Мельники зі своїм сином Вадимом, який приїхав у гості, і маленьким вихованцем Антоном

Василь Іванович – педагог, працює у Ковтунівській школі вчителем історії та заступником директора із навчально-виховної роботи. Лариса Миколаївна за фахом фельдшер, однак багато років пропрацювала у шкільній їдальні. Подружжя виховало двох власних дітей, дало їм освіту. Нині дочка далеко від рідних,

працює в Данії, а син закінчує навчання у Переяславі. Повиростали діти і покинули родинне гніздо.

– Без них якось в хаті стало сумно, – каже Лариса Миколаївна. – Ось і вирішили з чоловіком, що маємо достатньо можливостей, невитрачену любов, потенціал, аби допомагати малечі. Ми легко знаходимо контакт із дітьми, чужих не боїмося, тому і спробували себе в новій ролі. Думки про створення прийомної родини були давно. Однак переживали, чи зможемо дати прийомним дітям більший матеріальний достаток? Тож, коли запропонували тимчасове виховання, то відразу погодилися. Пів року вчилися у Черкасах, там познайомилися із такими ж родинами зі Сміли, Тального, Христинівки.

Були щоденні тренінги, домашні завдання і нові випробування, які ми вчилися долати вдома у потенційних вихователів. Багато уваги приділялося психологічним аспектам. Подружжя налаштовували одразу, що діти будуть непрості, попереджали про різні складні ситуації, яких у своїй родині, можливо, і не було. Вчили, як знайти підхід. Родина Мельників першою на всю Україну отримала рекомендацію. І відтоді їхнє життя кардинально змінилося. У хаті завжди гамірно. Кожні три місяці, а то і частіше, приїздять нові діти. У кожного з них – своя історія, проблеми, характери, звички.

За два роки у родині побувало 20 дітей. Сім’я зіштовхувалася із найрізноманітнішими випадками: опікувалася дітьми з інвалідністю, дітьми, які зазнали недогляду, жорстокого поводження, глибоких психологічних травм. Але у кожному випадку вони точно знали: перше, що потрібно дати дитині, яка (хай і тимчасово) втратила батьків – це любов. І знаходили сили у маленьких та великих перемогах своїх вихованців.

– Вони справді змінюються, багато чого навчаються, і різниця дуже велика між тими, якими вони прийшли, і якими стали, – ділиться Лариса Миколаївна. – Це видно не лише ззовні, а й у навчанні, у розвитку. Це зовсім інші діти. Для нас це теж перемога – і ми радіємо за них.

Праця патронатного вихователя не передбачає вихідних і перерв. Завдяки цьому вдається створювати дружні і міцні сім’ї. Подружжя Мельників не приховує, що клопотів додалося.

Довелося вносити корективи і у власний життєвий графік. Адже, крім господарства, тепер треба постійно мати в полі зору вихованців. Нині їх у родині четверо, двоє з них – з інвалідністю. Тільки горе-матір через пияцтво своїм дітям її не оформила. Весь тягар дитячих проблем тепер взяли на себе Лариса Миколаївна і Василь Іванович.

На запитання, чи важко розлучатися з дітьми, вони відповідають: «Нас психологи націлювали в першу чергу: ви – не батьки, ви – вихователі, і якщо дитина каже на вас «мама», старайтеся не реагувати на звернення. І нагадуйте, що діти тут тимчасово, як у гостях».

Кожна дитина має право на родину, маму і тата, які її люблять, піклуються, виховують, дбають про майбутнє. Проте трапляються випадки, коли батьки, на превеликий жаль, про це забувають. Саме тоді на допомогу приходять патронатні вихователі, такі люди, як Лариса Миколаївна і Василь Іванович Мельники. Вони готові віддати тепло своєї душі і допомогти дитині, хоч і тимчасово, жити в комфортних умовах, бачити нормальні стосунки та відчувати належне ставлення до себе. Із завданням не дати дитині втратити батьків, які через складні життєві обставини не можуть деякий час нею опікуватися – родина Мельників успішно справляється. Бо справді чужих дітей не буває.

Галина КЛИМЧЕНКО

«Вісник Золотоніщини», 08.08.2019

Останні новини
Погода