Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Огорнемо своїм теплом

Родина Мельників три місяці як здобули перший тримісячний досвід патронатного виховання – тимчасово опікувалися двома дівчатками: дев’ятирічною Катею та шестирічною Валею. Василь Іванович – фаховий педагог, працює у Ковтунівській школі вчителем історії та заступником директора із навчально-виховної роботи. Лариса Миколаївна – за фахом фельдшер, однак багато років пропрацювала у шкільній їдальні.

 Ларисі та Василю вдалося виховати двох дітей: 25-річну Вікторію та 19-річного Вадима.

 – Наші діти виросли, донька завершила навчання в університеті, Вадим – студент 3-го курсу. Можна сказати, що покинули родинне гніздо, переїхали в обласний центр. Тож ми вирішили, що зможемо допомогти іншим. Хотіли взагалі створити прийомну родину. Однак наші син і дочка були проти, мовляв, можливо хтось зможе дати прийомним дітям більший матеріальний достаток. Але на тимчасове виховання – погодилися. Адже тренери враховують думку кожного члена родини, перед тим як надається дозвіл. Ми легко знаходимо контакт із дітьми взагалі, чужих не боїмося, тому і спробували себе в новій ролі. Огорнемо своїм теплом… – розповідає Лариса.

Про таку можливість патронатного виховання Мельники дізналися від знайомих, вирішили, що мають достатньо можливостей, аби допомагати малечі. У процесі навчання Василь та Лариса пригадали процес навчання, яке передує отриманню дозволу на виховання. Розповідають, все як у школі або навіть у першому класі: щоденні тренінги, домашні завдання, зошити, тренери та нові випробування. Десять занять були в обласному центрі, однак були і виїзні – тренери їх проводили вдома у потенційних вихователів.

– Багато уваги приділяли психологічним аспектам. Нас налаштовували одразу, що діти будуть непрості, попереджали про різні складні ситуації, яких у своїй родині, можливо, і не було. Вчили, як знайти підхід, психологи дуже гарно стежили за нами, команда тренерів напрочуд сильна, – пригадує Василь.

Прикметно, що рекомендацію ця родина отримала першою на всю Україну.

У дівчаток, якими три місяці опікувалися тимчасові вихователі, залишилася лише мама. Батько дітей помер. Соціальні служби дали час, аби жінка знайшла можливості для повноцінного догляду за дітьми. Однак на сьогодні складні життєві обставини так і не були подолані, і до остаточного судового рішення діти переміщені до дитячого будинку сімейного типу.

Дівчатка до нової тимчасової родини адаптувалися швидко, вулиця, на якій мешкає родина, має назву Молодіжна, і це дійсно так, бо влітку тут проживає та гостює більше двадцяти дітей. Зручно і те, що Василь Іванович працює у школі, тож сам водив дівчаток на уроки та постійно брав участь у навчальному процесі. А от Ларисі Миколаївні часу на роботу не вистачає, адже турбот достатньо. Згідно норм патронату, один із вихователів має перебувати вдома, інший – працювати. Прикметно, що грошові виплати на утримання надходять лише через два місяці після приїзду дітей. Тому важливо попередньо мати “авансові” фінанси.

Не приховують, клопотів додалося, довелося вносити корективи і у власний розклад. Адже, крім господарства, тепер треба не зводити очей від дітей.

 – У деяких питаннях виховання складно, наші діти у 9 років розуміли певні речі із півслова, ранки у нас починалися із розборонення Валі і Каті (посміхається), або ж, наприклад, робили зауваження, коли діти псували речі чи одяг. Змінювали і власні звички, підлаштовувалися до нового ритму життя, – говорить Василь.

– Гості приходять рідше, – посміхається Лариса. – А як приходять, то не засиджуються, думають, що в нас немає часу через клопоти. На запитання, як розлучалися із дівчатками, Василь та Лариса відповідають: “Нас психологи націлювали в першу чергу: ви – не батьки, ви – вихователі, якщо дитина каже на вас «мама”, старайтесь не реагувати на звернення. І нагадувати, що діти тут тимчасово, як у гостях. Дівчатка сприйняли це абсолютно нормально. Психологічного бар’єру не було, покинули наш дім без будь-якого травматизму».

Каті і Валі пообіцяли, що обов’язково навідуватимуться, адже  діти переїхали  до села, що розташоване неподалік.

Кілька днів на відпочинок – і знову в очікуванні малечі.

– Наші побоювання були марними, за першим разом вони розвіялися, а далі побачимо, – додає наостанок пані Лариса.

31.10.2017

За матеріалами сайту infomist.ck.ua