Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Енергія іонізуючого випромінювання, прилад для визначення радіоактивних променів, викиди, що виникають при ядерних перетвореннях… Дев’ятнадцятилітній Микола Волошин намагався згадати, звідки в його пам’ять врізалися ці поняття і терміни. З уроків фізики у рідній Ковтунівській школі? Чи із занять у Черкаському технічному училищі, де здобував робітничу спеціальність? Чи з практики на заводі «Хімреактив», де зробив перший крок у кар’єрі електромонтера? Хоча на той момент це не мало ніякого значення: він дивився на зруйнований 4-й блок Чорнобильської атомної станції, який дихав смертоносним радіаційним полум’ям. І до кінця не розумів, яка біда шириться над Україною і лягає на його юнацькі плечі.

Єдиний син Ольги Яківни ріс як усі сільські хлопці: вчився «нормально» (принаймні, так оцінював свої шкільні успіхи), любив фізкультуру, допомагав порати домашнє господарство, хазяйнувати на городі. Службу в армії сприймав як громадський обов’язок, справу честі, заняття для справжніх чоловіків. Тому, одержавши у 1985-му повістку із військкомату, заспокоїв матусю, усіх родичів і односельчан: «Не журіться! Через дві весни, через дві зими – відслужу, як треба – й повернусь…»

Армійська служба Миколи Волошина, проходить у навчальному центрі сухопутних військ «Десна». Саме тут 1 травня 1986 року підрозділ механіків-інструкторів водіїв танків підняли по тривозі, кожному вручили сухий пайок та спорядження в дорогу і колона автомобілів вирушила з чернігівської придеснянщини у напрямку київського Полісся. Минувши столицю, солдати не йняли віри тому, що відкривалося їхнім очам – немов кадри з чорно-білої кінохроніки: подорожі, безлюдні села, криниці, з яких не нап’єшся води, бо наглухо закриті і нічим зачерпнути джерельці, хати, у яких вікна забиті дошками, на луках і лісових галявинах блукають самотні корівки та коні… Так Микола Волошин потрапив у 30-кілометрову зону відчуження Чорнобильської атомної станції. Йшов сьомий день після катастрофи.

Військові розбили наметове містечко. Їм пояснили завдання: треба відкачувати води, якими охолоджували реактор, щоб вони не потрапили у підземні горизонти. Але ще не було відпрацьовано механізму, як саме це робити. Тому їх поспіхом перекинули на іншу ділянку – на пости дезактивації техніки, яка вивозила потерпілих. Автобуси йшли один за одним. Хлопцям належало працювати годину-максимум дві, але мили вони транспорт впродовж і чотирьох, і п’яти – позмінно протягом усієї доби. Робочих рук не вистачало. Про радіоактивну загрозу ніхто не думав, та й дозиметр вони побачили тільки на третій день…

Відразу після екстремальної експедиції у зону чорнобильського лиха Миколі Волошину дали відпустку. Здається, він тільки вдома зрозумів, яке випробування увірвалося у його життя і в долі сотень тисяч українських родин: одним довелося покинути все – землю, оселі, домашні пожитки – і шукати щастя в чужій стороні, а іншим – пожертвувати здоров’ям заради того, щоб зменшити масштаби біди. Три доби на початку травня 1986-го стали знаковими й для Миколи Волошина.

Нині він – учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, чорнобилець І-ої категорії – проживає з родиною у Драбівцях. Працює, як і раніше, водієм у сільгосптоваристві у Ковтунах. Господарює вдома і маму щодня провідує. Доглядає молодий сад, який насадив біля свого дому. Разом з дружиною Олею виховують двох дітей: Інна цьогоріч закінчує Драбівецьку школу, а син Олександр – уже студент. Він навчається у Черкаському інституті пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. Символічно, бо ж його батько – один із героїв, він з тих, хто не обговорює накази, а виконує їх, хто першим у вогонь і воду, хто бере відповідальність на себе і вірить, що все буде добре: діти ростимуть і квітнутимуть сади.

Надія КОВАЛЕНКО.

«Вісник Золотоніщини», 22.04.2011 р.