Ковтунівський навчально-виховний комплекс

 

Сталінські репресії – одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. Ті страшні лихоліття чорною хмарою прокотилися Черкащиною. Чому так відбувалося? Чи можна було уникнути цих масових репресій? Які є наслідки репресивної політики комуністичної влади для України і, зокрема, для Черкащини?

Один з дослідників політичних репресій Ю.Шаповал стверджує, що тема “Україна як об’єкт політичного терору” все ще належить до кола недостатньо досліджених у більшості своїх аспектів і найменш опрацьованим с регіональний вимір проблеми.

Найважливішою проблемою є наслідки репресивної політики: страхітливі людські втрати, нехтування законністю, моральними принципами, суттєві деформації соціальної структури суспільства, непоправні психологічні зміни, шкода національній ідентичності тощо. Врешті, слід пам’ятати, що репресивна політика поставила під загрозу існування самої української національної спільноти.

У теоретичній складовій питання радянського тоталітаризму з його неодмінною рисою – політичним терором – можна виділити принаймні дві складові: спадок попереднього імперського режиму та догматичні постулати самого марксистського вчення.

Ще наприкінці 70-х років XX століття український зарубіжний дослідник Мирослав Прокоп відзначав, що “в російському комунізмі є чимало зі спадщини царських режимів, наприклад, догматизм, доктринерство, нетолерантність до іншої думки… Викривлення марксистської ідеї мали і мають місце також в інших комуністичних країнах – і деспотизм є не дегенерацією комунізму, а його невід’ємним супутником.”

Один з дослідників цієї проблеми С.Кульчицький переконаний, що тоталітарна диктатура має яскраве ідеологічне забарвлення і тримається на трьох китах: державному терорі, пропаганді та вихованні. Логіка історичних подій свідчить про внутрішню схильність тоталітарного комуністичного режиму до репресій. Створена Леніним система невідворотно знайшла б свого Сталіна. І зловісні експерименти над народом теж були невідворотними. Англійський історик Р.Сервіс писав: “Ленін був вождем більшовизму, чиї гени в наступне десятиліття породили сталінізм.”

К.Маркс і Ф.Енгельс сприймали революційний тероризм не лише як допустимий, але і необхідний. А Ф.Енгельс вважав, що терор може застосовуватися і щодо цілих народів – зокрема південних слов’ян, які, якщо стануть на шляху революції, мають бути знищені, як скажені пси – “не в інтересах Німеччини, а в інтересах революції.”

Іван Франко, на той час соціаліст, одним з перших піддав гострій критиці класову теорію суспільства і ті рецепти, за якими пізніше намагалися будувати комунізм в СРСР. У філософській праці “Що таке поступ?”‘ він написав пророчі слова: “Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Попереду усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусили би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенню. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та у всякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність вигнана дверима, вернулась би вікном, не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів – усе одно чи родовитих чи вибраних – над мільйонами членів народної держави.”

Це ж від Енгельсової “народної держави” бере свій початок отой ленінський постулат “нравственно все, что служит коммунизму”, згідно з яким виправдовувалися і політично санкціонувалися масові страти, система заручників, “інститут відповідачів”, зловживання насильством, висилка з країни певних груп інтелігенції, розправи з інакомислячими.

Свій вклад в теоретичне обгрунтування репресій внесли Бухарін, Троїцький, Зінов’єв, Кіров, Сталін та інші діячі більшовицької партії.

Тоталітарний режим вдавався до масового ошуканства й обману, маніпулювання масовою громадською думкою.

Так, у державному архіві Черкаської області зберігається оригінал однієї з листівок із закликом до холодноярців полишити ліс і взятися за плуга, і радянська влада прощає їм усе. Як тільки не величалися у листівці холодноярці – і лицарями боротьби проти панства, і захисниками неньки – України… І що, мовляв, час уже покінчити з братовбивством, а спільно взятися за плуга, засіяти спільну ниву добра, злагоди. Частина холодноярців. знудьгувавшись за мирною працею, “здалася на милість Рябоконя Г.Н.” …А вже через місяць особливо активних було заарештовано і посаджено до в’язниці.

У справі ідеологічного забезпечення насильства, у боротьбі з інакомислячими особливе місце відводилося пресі, листам трудящих, схваленню громадськості. Так, на підставі публікації у корсунській районній газеті “Відвернемо ворожий виступ куркульського недобитка” 20 жовтня 1937 року був заарештований житель с.Саморідня Корсунського району Семен Онищенко. 21 жовтня співробітник райвідділу НКВС Ступаченко провів допит, 22 жовтня було складено обвинувальний висновок. А вже 25 жовтня 1937 року засідання трійки при КОУ НКВС постановило: “Онишенка Семена Романовича ув’язнити у ВТТ терміном на десять літ, рахуючи термін з 21.ХІ.1937року.”

Яскравим прикладом кампанії проти “ідейного противника” за ініціативи “низів”, на вимогу трудящих і цькування уродженки м.Жашкова письменниці 20-х років минулого століття Докії Гуменної.

В 10 номері часопис “Плуг” за 1928 рік з’явилися перші публікації дорожніх нарисів “Листи зі степової України”. В одному з листів вона написала про свої роздуми біля дніпровських порогів: “Тут на камені якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами…”

Після появи “Листів” в журнал посипалися листи “трудящих”, і серед них 10 грудня від учителя з Дніпропетровська М.Сулінко. в якому той звинуватив авторку у перекрученні дійсності. Згодом надійшов лист від російського письменника Федора Гладкова. Чергова ідеологічна кампанія почала набирати обертів.

Виступаючи на 14-й окружній партійній конференції, С.Косіор уже дав чітку партійну оцінку ”Листам”. З лютого 1929 року в московській газеті “Известия” з’являється розгромна стаття Г.Рилина “Проказы тети Хиври”. і 8 березня 1932 року в газеті “Молодий більшовик” друкується погромницька стаття В.Купера та В.Холоші проти Докії Гуменної “Кого захишає С.Пилипенко.” А 23 жовтня 1940 року завершила справу стаття А.Фарбера “Лживая повесть” у газеті “Правда”. Доступ до видавництв письменниці був закритий.

Громи репресій найжорстокіше вразили інтелігенцію краю. Першими жертвами стали українські літератори, серед них і наш земляк Олекса Близько. Безжалісна доля відлічила йому лише 26 років. Народився Олекса у 1908 році на Новгородщині. куди батьки – українці переїхали на заробітки. Через 10 років вони повернулися до Сигнаївки Шполянського району.

Олекса Близько закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. Друкуватися почав з 1924 року. А в 1926 році вийшла перша його збірка “За всіх скажу”. М.Слабошпицький писав: “Лишається тільки подивуватися, як легко й невимушено, наче до себе додому, ввійшов у літературу Олекса Близько. Ввійшов трохи екстравагантним і водночас романтично-замріяним юнаком дев’ятнадцяти літ”. У своїй творчості він був близький до українських футуристів, хоча належав до літературного угрупування “Молодняк”. Він був шукачем і експериментатором у поезії. 1930 року поет переживає особливе творче піднесення. Пише вірші, прозу, публіцистику, перекладає. Одна за одною з’являються його книжки “Живу, працюю”(1930), “Рейс”(1930), “Книга балад”(1930), “Моє ударне”( 1930), “Мій друг Дон-Жуан”(1934). Але середньовічні сутінки поступово огортали Україну, хвиля за хвилею накочувалися “оргзаходи”, після яких зникало сотні людей. Трагічна розв’язка життя Олекси Близька сталася у грудні 1934 року. З 13 по 15 грудня виїзна сесія воєнної колегії під головуванням Ульріха засудила 28 українських письменників, серед них і Олексу Близька до страти. Вирок було виконано 14 грудня 1934 року. Ім’я поета О.Близька надовго зникло з літературного небосхилу.

Долі поета, перекладача М.П.Драй-Хмари (1889-1939), уродженця с.Малі Канівці Золотоніського району та поета, перекладача, критика П.П.Філіповича (1891-1937), уродженця с.Кайтанівки Катеринопільського району, схожі. Обидва закінчили приватколегію Павла Галагана. Обидва були студентами Київського університету. Восени 1935 року з їх арештом українська література втратила видатних вчених і поетів.

Трагічна доля спіткала Івана Кулика (1897-1937) зі Шполи. Народився він у сім’ї учителя. Пізніше сім’я переїхала до Умані, де на околиці мальовничої Софіївки пройшло його дитинство, яке описано в оповіданні “Женька-поштар”. Навчався в Уманській чотирикласній школі, Одеському художньому училищі. В пошуках кращої долі мандрує до Америки. Кращої долі не знайшов, але розпочав свою літературну діяльність. У 1917 році повертається на Батьківщину, попадає у вир буремних подій 1917 року. Двадцятилітнім Іван Кулик став членом першого українського радянського уряду, членом ЦВК. У грудні 1917 року організував київських комсомольців на фронт, а у 1919 – на підпільній роботі у Західній Україні. Побував Іван Юліанович і у польській в’язниці у Львові. У 1920 році був секретарем   Кам’янець-Подільського повіткому партії, редактором щоденної газети “Червона правда”, викладачем Кам’янець-Подільського інституту соціального виховання. Знаходить час і для власної творчості, друкує вірші у “Червоній правді”, у 1921 році виходить з друку збірка “Мої коломийки”. У 1924-1926 роках працював консулом у Канаді. Після повернення на Батьківщину Іван Кулик на посаді заступника уповноваженого Наркомату закордонних справ України, голова радіокомітету та редактор Партвидаву республіки. З 1934 року він очолював Спілку українських радянських письменників. У І.Кулика щира, емоційно чутлива, оптимістична поезія. Він автор декількох поетичних збірок. Заарештований 27 липня 1937 року, вирок виконано 10 жовтня 1937 року.

Як купала мене мати

у любистку,

трусив зорі Див із лану

у колиску.

Схиляв голову весняну

Голий місяць

до маленьких моїх ніжок

в купіль свіжу.

Вода з місяця збігала

на малого,

ніби сріблом полоскала

тепле лоно…

Ці ніжні, чисті рядки написав Тодосій (Тодось) Степанович Осьмачка, уродженець с.Куцівка Смілянського району, поет, прозаїк, перекладач. Народився 3,05.1895 року у великій сім’ї сільського ветеринара. Серед чотирьох братів і двох сестер Тодось виявив неабиякі здібності до навчання, і батько спромігся дати йому початкову освіту. Дальші освітні щаблі майбутній поет долав самотужки, здобувши фах сільського вчителя. І з юних літ писав вірші.

З початком першої світової війни юнака забирають до царської армії. За написання ліричної поеми “Пісня з півночі” (перша назва “Думи солдата”) Осьмачку було віддано до військового трибуналу. В шовіністичному чаду великоросійського ура-патріотизму явною крамолою прозвучали щирі гуманістичні рядки поета-у країн ця:

Чи я побачу й ще Вкраїну,

Дніпро та жито на полях?

Чи, може, тут, в Росії, згину,

Як пес забутий у рядах?

Лютнева революція звільнила Т.Осьмачку від суворого покарання. Юнак, повертається в рідні місця, вчителює, продовжує творити. Коли ж з’являється можливість продовжити навчання, вступає до Київського інституту народної освіти. 1 поринає у творчість. Після виходу першої невеликої збірки “Курча”(1922) з’явилися «Скитські вогні»(1925) і “Клекіт”(1929). “Клекіт” викликав однозначно негативну оцінку з готовим ярликом: “Тодось Осьмачка у своєму жалюгідному клекоті виступає в ролі перекладача одверто антиреволюційних, куркулячи чи від куркульні інспірованих соціальних настоїв на мову, художньо трохи зашифровану і тому більш-менш друкабельну”(М.Доленго). А В.Коряк зазначає, що “…в Осьмачки сильна націоналістична свідомість, і це затемнює його класове світовідчуття”. “Клекіт” став його останньою збіркою, виданою в радянській Україні.

Трагічні обставини особистого життя спричинили нервове захворювання. Коли в Україні почалися масові репресії, то хвороба, можливо, врятувала його від загибелі, хоч і не позбавила арештів та тюрем. Арештів було кілька, перший – 1930 року. “У тому ж році, – пише у спогадах добра знайома Т.Осьмачки Марія Кейван, – знищено всі його книжки, що були в бібліотеках чи в продажу”. Осьмачка подається до рідних країв і переховується у ярах і скиртах соломи. Спроба вирватися із земного пекла зразка 30-х років і перейти західний кордон закінчується арештом. Різні тюрми, психлікарня. Звідти Тодось Степанович вирвався з приходом німців. У Львові вийшла збірка поезій “Сучасникам”(1943). Далі були повісті “Старший боярин” (1943), “План до двору” (1951),”Ротонда душогубців”(1957), збірки поезій “Китиці часу” (1953) та “Із-під світу” (1954). Поет жив у Німеччині, у кінці 40-х років перебрався за океан, жив у США та Канаді. Помер Тодось Осьмачка 7.09.1962 року у Нью-Йорку. Але і досі звучать рядки поета, сповнені любові до Батьківщини: Моя тужлива Україно, таку тебе я полюбив, і за твою одну сльозину навіки голову згубив.

Андрій Чужий (Андрій Антонович Сторожук) народився 4(17) липня 1897 року в Умані у сім’ї робітника, поет. Бурхливі події 1917-20 років захопили у свій вир і Чужого: і комуністом став, і воював. Та віршування взяло верх. 1922 року вийшла з друку його поема “Голосіння”, присвячена пам’яті дружини. Андрій Чужий був прихильником футуризму, до якого його підштовхнули Лесь Курбас та Михайло Семенко. 1928 року вийшов роман “Ведмідь полює за сонцем”.

А.Чужого заарештували у грудні 1934 року у Москві, куди він у 1926 році переїхав за сімейними обставинами. Табірні митарства тривали аж до 1953 року. Реабілітований у 1956 році, помер 25.09.1989 року у Москві.

У 1923 році поет опублікував справжню перлинку – мініатюру “Жменя сонечка”, яка, напевно, і була йому дороговказом у житті і творчості:

В місті

під покаліченим хрестом

дитя плакало.

(Не знало, що крильми проростало):

“Дайте жменю сонечка,

дайте!”

благало.

Відомий письменник-гуморист Юхим Ґедзь (Олексій Васильович Савицький) народився у 1896 році у Золотоноші у сім’ї тесляра. По закінченні земської школи вступив до Київського вищого музичного інституту імені М.В.Лисенка. Працював службовцем у різних до- та пореволюційних установах. О.Мукомела зазначає, що Олексій Васильович не належав до жодної з політичних партій, що, проте, не вберегло його у 30-х від звинувачень у належності до всіляких “опортуністичних” угрупувань.

До літературного життя Юхим Ґедзь став прилучатися ближче до середини 20-х років, ставши членом спілки селянських письменників, створивши у грудні 1924 року Золотоніську філію журналу “Плуг”. Певний час письменник жив, працював і друкувався у Черкасах. Саме Юхимові Ґедзю належить колоритний мікропортрет Черкас середини 20-х: “Місто Черкаси. Пливіть Дніпром – обідране, облуплене, їдьте залізницею – облуплене, обідране. У середині сонне. Самий справжній “сон город”, тільки й живчика у ньому, що місцева газетка. Навколо редакції треться вся “культурна сила”: Плуг трьохлемішний (три члени) та уламки гарту, скалки”. Савицький встиг створити значний літературний доробок. Та 2.11,1936 року О.Савицького заарештували. 14 липня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила його до розстрілу. Вирок виконано 15 липня 1937 року у Києві. Реабілітований 22 березня 1958 року Верховним Судом СРСР.

Вітрів боріння, серцю миле,

Злітай ще вище в синю вись!

Ламай в житті старе, віджиле,

До мене ж піснею вернись…

Ці строчки належать Олені Журливій (Олені Костівні Котовій) – поетесі, що народилась у м.Смілі 24 червня 1898 року у родині народного вчителя. Освіту отримала в Уманській та Київській гімназіях. Київському інституті народної освіти. Літературознавець Леонід Бойко пише, що Олена Костівна одержала й диплом кандидата філологічних наук. Учительська праця пройшла через все життя поетеси.

Заарештована у 1938 році у Москві. 26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу на 3 роки ВТТ. 23 листопада 1942 року відбула покарання. Судимість знята у 1946 році. Померла 10 червня 1971 року в Кіровограді.

Серед репресованих зустрічаємо імена наших видатних земляків.

Не можна не згадати Григорія Йосиповича Тютюнника, уродженця с.Будище Звенигородського району, генерал хорунжого армії УНР. У 1921 році емігрував. У 1926 році повернувся в Україну. Заарештований 12.02.1029 року. Розстріляний 20.10.1930 року у Москві.

Поет Степан Бен (Степан Федорович Бендюженко) з Лозоватки Звенигородського району, командувач військами Харківського військового округу Іван Наумович Дубовий з Чмирівки Чигиринського району, віце-президент ВУАН Сергій Олександрович Єфремов з с.Пальчик Катеринопільського району, письменник Лесь Гомін (Олександр Дмитрович Королевич) з Черкас, командувач Білоруським військовим округом Микола Миколайович Криворучко з Березняків Смілянського району, академік, учений-філолог, поет-лірик Агатангел Юхимович Кримський, учасник параду Перемоги 24.06.45 Григорій Ісаакович Полянкер, науковий директор Всеукраїнського науково-дослідного інституту плодівництва Володимир Левкович Симиренко з Мліїва, народний депутат України В’ячеслав Максимович Чорновіл із Єрок Катеринопільського району, Герой Радянського Союзу, начальник Головного управління ПВО НКО Григорій Михайлович Штерн, член єврейського антифашистського комітету (САК) письменник Фефер Ісаак (Іцик) Соломонович...

Цей перелік можна продовжувати і продовжувати. Страшна картина відкривається людині, яка знайомиться з матеріалами щодо репресій тоталітарного режиму. Довгий час у засобах масової інформації, в політичній літературі побутувала думка, що політичним репресіям були піддані високі політичні і державні чини, військові специ-генерали, вищі офіцери, творча та наукова інтелігенція. Та матеріали обласної редакційної колегії видання “Реабілітовані історією” показують, що серед політичних репресованих понад третину складають прості селяни, колгоспники, часто зовсім неписьменні, понад четверту частину становлять робітники, понад сьому частину серед репресованих – інтелігенція і лише десяту частину військові, і то переважно рядові бійці, які потрапили в полон під час білофінської кампанії (всі до одного репресовані) та в роки Другої світової війни.

В народній пам’яті навічно врізалися трагічні масштаби репресій 1937-38 років, коли в результаті беззаконня були знищені видні діячі держави, близько п’ятдесяти воєначальників від комдивів до Маршалів Радянського Союзу, багато керівників партійних і радянських органів на місцях.

Про це говорив у своїй доповіді М.Хрущов на XX з’їзді КПРС.

А насправді? За два роки лише в Україні було арештовано понад 267 тисяч громадян, 197 тисяч в подальшому були засуджені, з них до вищої міри покарання – понад 122 тисячі.

І насправді – в основному це були прості люди, нерідко неписьменні, далекі від політики і всіляких чиновницьких непорозумінь.

В дійсності протягом 70 років репресії не припинялися ні на хвилину. За період 1918-1980 роки на Черкащині було репресовано 35145 чоловік. І часом під маховик Молоха диктатури пролетаріату потрапляли як підлітки, так і немічні старі люди. Так, у грудні 1937 року трійка при КОУ НКВС вирішила 71-річну акушерку Смілянської районної лікарні Косаржевську Юзефу Станіславівну заслати на 8 років у концтабір. А вже 9 березня 1938 року та ж трійка постановила Косаржевську розстріляти. Напередодні війни був заарештований і згодом відправлений у концтабір на 10 років дев’яностолітній мешканець Тарасівни Чорнобаївського району Василь Кононович Целуйко. У 1928 році два роки в’язниці одержали п’ятнадцятилітні школярі М.Т.Туз, А.Т.Щербак. В.Є.Хоменко, а у 1940 році за “політичні переконання” був відправлений на 4 роки для перевиховання у концтабір чотирнадцятирічний М.А.Тулін.

За кожною справою стоїть особиста трагедія, розтоптана, скалічена доля родини, друзів, родичів, за кожною трагедією скалічені долі дітей, затаврованих словами “син (дочка) ворога народу.

І сьогодні ми знову і знову звертаємося до трагічного минулого, вивчаємо його, щоб знати правду, якою б болючою вона не була і відновити історичну справедливість щодо репресованих.