Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Він світильником був, Що горів і світив

(Іоана  5.35)

 

Він був як полум’я!

Його рядки – дзвінкі і небезпечні,

наче криця,

Переживуть і жито, і пшеницю,

І хліб, і сіль, і війни, і віки.

Він був як полум’я!

Свої слова – легкі, як небо,

Сині, наче квіти,

Що ними тільки правду говорити –

Він в наші душі спраглі наливав.

Він був як полум’я!

Чи є між нами більш щира, близька до нас душа, ніж душа великого сина України – Тараса Григоровича Шевченка?  Він вийшов з народу, з кріпаків,  мав народну, високо шляхетну душу. І цієї душі не втратив до могили. Душа Шевченка – то душа всього українського народу –  чеснотна, велика, чиста. На цій душі – на її переконаннях, мріях і стражданнях кожний з нас повинен випробувати і себе самого, наскільки він дійсний, свідомий українець, наскільки він гідний вважати себе справжнім сином України. Його ідеологію Україна сприйняла всією душею. У цьому сила Шевченка, як українського поета – він став правдивим Пророком України.

 

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить,

Святую правду возвістить!

Неначе наш Дніпро широкий,

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі. Полюбили

Того пророка, скрізь ходили

За ним і сльози, знай, лили

Навчені люди.

 

Шевченко вийшов з народу-кріпака, всотавши в себе справжню народну християнську духовність і любов до України.

Де ж брав Тарас Шевченко силу для своєї душі? Він сам дає відповідь в заголовку до поеми „Сон”: „Дух істини, якого світ прийняти не може, бо не знає Його і не бачить Його” (Іоан 14:17). От цей Дух Христовий, як  той вогонь, горів в душі Тараса Шевченка, не дав йому спокою, щоб зносити неправду людську, цей Дух істини Христової виливав з душі Шевченка оті вогненні слова – слова, які здавались такими необачними, навіть безумними тому світові, який не бачив і не знав тієї істини, якою горів, яку розумів Т.Шевченко. Ось цей Дух істини підніс Т.Шевченка на безмежну висоту, святу духовну височінь – аж до Бога звернутися, Його запитати „Чи довго ще на цім світі катам панувати?”

Він помер у 47 років, пробувши 24 роки кріпаком, 10 літ у царській неволі солдатом і лише 9 років вільною людиною.

Своїм „Кобзарем” він дав Україні всенаціональний світогляд, Шевченко вказав Україні всенаціональну Правду. А Христос про таку Правду сказав: „Пізнайте Правду, і Правда визволить вас!”(Іоана 8.32).

„Служити народові – то служити Богові!” Він чесно служив своєму народові, а тим самим служив і Богові.

Т.Шевченко все своє життя свідомо ніс на собі хрест Христовий, про який Христос казав: “Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде ” ( Марка  8:34).

Цей заповіт буквально виконав Т.Шевченко: він дійсно відрікся від себе, від своєї волі, від спокою, від щастя і за Христову правду ніс хрест страждань, заслання і неволі. З тим хрестом перейшов Тарас на небо до Христа Спасителя, з яким він живе і завжди буде жити в душі нашого побожного народу.

Ніхто так тяжко не страждав протягом свого життя, як страждав Тарас Шевченко, але тяжкі оті муки ніколи не вбивали його високого духа, і він ніколи не спинявся в своїй праці для Господа і українського народу.

З пустельного Кос-Аралу, з тяжкого заслання Шевченко гукнув до всієї України:

Навчайтесь

Путями добрими ходить,

Святого Господа любить

І брата милувать.

 

У цих словах нашого Кобзаря коротко подається найбільша заповідь усього Божого Закону (Матвія 22:36-40).

А сидячи у в’язничному казематі в Петербурзі 1848року, Шевченко написав для всіх українців, де б вони не проживали:

 

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого,

Свою Україну любіть,

Любіть її…во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту,

За неї Господа моліть!

 

Шевченко завжди був учителем Правди Божої. Усе своє життя Шевченко був людиною глибоко релігійною. І писав він як релігійний поет – у його „Кобзарі” ( за підрахунком Юрія Шевельова, слово „Україна” згадується 269 разів, а слово „Бог” – 1281раз) нема сторінки, щоб на ній не було слів Бог, Господь, Божий, Святий. У „Кобзарі” Бог – у всьому і скрізь. Шевченко міцно зріс з Богом, і Він постає в його душі і серці, і автор ніколи не може забути про Нього. Бог у Шевченка тісно пов’язаний з людиною в одне нерозривне ціле. Варто зауважити те, що Шевченко не писав чисто духовної поезії. На канву біблійних текстів поет накладав життя українського народу, його радощі, болі, духовні та національні проблеми.

Шевченко надзвичайно любив природу, і вона завжди свідчила йому про Господа Творця. А в одному з своїх листів поет писав: „Без свідомого розуміння краси людина не побачить Всемогутнього Бога в маленькому листочку найменшої рослини”. Так могла писати тільки  віруюча людина. В „Кобзарі” слово Бог уживане у найрізніших випадках:

 

Щаслива голубка: високо літає,

Полине до Бога – милого питать.

Рости гнучка та висока,

До самої хмари , –

Спитай Бога, чи діжду я,

Чи не діжду пари.

…До Бога руки здіймає,

Кайдани ламає.

Ні, Ярино, Бог не кине,

Ти найдеш дружину.

О Господи, як то тяжко

Тії дні минають,

Ти сирота, нема нікого,

Опріче Праведного Бога.

І, може, Господи, мене

В своїй молитві пом’яни!

Во ім’я Господа Христа

і Матері Його  Святої…

 

Про Бога в українського народу склалося багато усних виразів, які поет добре знав і завжди вживав: „Дай, Боже”, „Поможи, Боже”, „Слава Богу”, „Крий, Боже”, „Сохрань, Боже”. Наприклад:

 

– Нехай йому Бог поможе!

– Кінчимо, як Бог поможе.

-Дав Бог мені близнята.

– Та не дав мені Бог ані щастя,

Ні долі. – Дай же, Боже

– Чи не дасть Бог Милосердний

Хоч на старість волі.

– Та не дай, Господи, нікому,

Як мені тепер старому,

У неволі пропадать.

– А може, дасть Бог.

– І дарував же мені Бог

Таке дитя, такого сина!

– В вікно подавали Христа ради.

– Молюся Господи, помилуй.

Спаситель наш, святая сила,

Язви язик мій за хулу.

Ти язви мира ізціли

Не дай знущатися лукавим

І над Твоєю вічно славой

Й над нами, простими людьми.

Бог – найвищий свідок у всіх важливих чинах:

Підняв руки калічені

До святого Бога,

Заридав, як та дитина…

І простив небогу.

Шевченко згадує навіть свого національного Бога:

– О милий Боже України –

Не дай пропасти на чужині.

Бог часто зветься тільки словом Святий (як це бачимо в Біблії).

– Того в’яжуть, того ріжуть…

А за віщо? Святий знає.

– Ублагали Царя Небесного.

Найбільше щастя на землі – жити „ в Бога за дверима”:

– Як у Бога за дверима вдова панувала.

– Неначе в  Бога за дверима,

У зятя та в сина

Стара собі спочиває.

Вираз „Боже Милий” говорять і в радості, і в горі:

– О Боже мій милий,

За що ти караєш її, молоду?

– Боже милий! Не вкороти віку.

– Мій Боже милий, як то мало

Святих людей на світі стало… і т.д.

Шевченко дає Богові найніжніші епітети:

– О Боже мій милостивий,

Що мені робити?

– Будем жить, людей любить,

Святого Господа хвалить.

– Боже милий!

Як хочеться жити

І любити Твою правду.

– Слава Тобі, Христе Боже!

Писання Шевченкове завжди релігійне, і він показує завжди, як треба морально жити, Божу Правду любити, постійно визнавати Божу Волю.

 

О Господи милосердний,

Що я заподіяв

Оцим людям?

Боже мій великий!

Без Бога в серці жити не можна, бо життя буде неповне й невідповідне.

Дуже частий вираз „день Божий”, „світ Божий” – він звичайний і в мові народній, висловлюючи походження світу від Бога:

 

– Стара мати, що привела

На світ Божий.

– І Ярина вийшла з хати

На світ Божий глянуть…

– І світа Божого не бачать.

– Отак вони що день Божий

Удвох розмовляли…

– Що день Божий добрі ребра

Й серце розбиває…

– День Божий минає…

Вираз „ день Божий”, як вислів світотворення, – також Шевченкова ідеологія та окраса його стилю:

 

– Садочки… росою Божою умиті…

Слово „Божий” – епітет улюблений, святий. І коли Шевченко парує його з яким словом, то ніби освячує його святою водою. І часто це „Божий” підкреслено визначає Творця світу.

У Шевченка багато епітетів чеснотних, святих, бо душа свята в нього. Вживання слів „святий”, „Бог” підсилює дію, збільшує щастя:

 

– Купалася собі з Богом,

Лоно біле мила.

– Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога!

– Стали собі та й дивляться

Одне на другого.

Отак ангели святії

Дивляться на Бога.

– З святими горами Дніпро…

– Оце її свята могила.

– Із-за Дніпра мого святого…

– Святії ченці.

– І весь святий Київ.

– Святеє борошно псували.

– Бере святий Псалтир в руки

Та й іде читати.

Вповні Шевченкові твори: „Єретик”, „Молитва”, „Подражаніє Ієзекіїлю”, „Осії. Глава  ХІV”, „Во Іудеї во дні они …”, „Така, як ти, колись лілея …”, „Подражаніє 11 псалму”, „Ісаія. Глава 35”, „Лічу в неволі дні і ночі …”, і десятки й десятки окрім них, сповнені чистим християнським духом, як небагато творів світової поезії.

З глибини своєї душі Шевченко кличе до Бога у глибокій смиренності:

Не мені,

Великий Господи, простому,

Судить великії діла

Твоєї волі!.. Люта зла

Не дієш без вини нікому…

Не нам на прю з Тобою стати.

Не нам діла Твої судить!

Тарас Шевченко дивився на своє завдання, як поета, як ні один поет у світі: це велике служіння Богові та рідному українському народові.

Поет серцем писав:

Душа поетова святая

Жива в святих своїх речах,

І ми, читавши, оживаєм

І чуєм Бога в небесах!

Ось чому ми часто звемо Шевченка пророком – це тому, що він ревно служив і Богові, і народові, як це робили давні пророки.

У „Кобзарі” Шевченко подав свою високу моральну, а то й церковну науку. Він глибоко сприйняв Сповідь, Святе Причастя. Це також і він навчав всіх нас:

Пропаде

Душа без Сповіді Святої!

Від молдаванина до фінна – усіх людей земної кулі наш національний пророк ладен зігріти однією Божою Правдою.

У стремлінні до Божої „живої правди”, тобто до Правди життєдайної, Тарас Шевченко вбачає найвищий сенс життя і єдину умову щастя людини. Чим прикріше, чим болючіше вражає поета сувора дійсність відступом від живої правди Господа Бога, тим сильніше „думи осідають і капають сльози”. Тим щиріше йому „хочеться сповідатись, серцем розповити”, і тоді його уста шепочуть чисту, як усмішка дитини, молитву:

 

Боже милий,

Як хочеться жити,

І любити Твою правду,

І весь світ обняти!

Шевченкове життя – це нічим не заспокоєна жадоба правди, вічне шукання її. Він благає „ о неї Господа, як о найвище добро”. Шевченкової зорієнтованості на Господа Бога і його „живу правду” ніщо не було в силі похитнути: ні сваволя кріпосників-рабовласників, ні бездушність імперського репресивного апарату, ані його своєрідної лицемірної філії в особі проводу російського православ’я, ні нестерпність морально розтлінних солдафонів на засланні – ніщо не було в силі похитнути зорієнтованість у душі національного пророка України на Бога і його правду. У кризовій ситуації він писав:

 

Надію в серці привітаю,

Тихенько-тихо заспіваю

І Бога Богом назову.

Тарас Шевченко вже понад півтораста років викликає подив і захоплення своєю непохитною впевненістю у визволенні людини. „Милосердний Бог – моя нетлінна надія”, – записав поет 1857 р. у своєму „Щоденнику”. немовби  потверджуючи запевнення, складене десять років перед тим у казематі:

Хвалить Тебе не перестану.

Молюся, Господи, молюсь.

Будучи переконаним, що Бог – надія, а віра – світло, Тарас Шевченко доходить однозначного висновку про своє покликання:

 

Не погасай, моё светило,

Туман душевный разгоняй,

Живи меня твоею силой

И путь тернистый, путь унылый

Небесным светом озаряй.

Пошли на ум Твою святыню,

Святым наитием напой,

Да провещаю благостыню,

Что заповедана Тобой!

Тарас Шевченко так беззастережно відданий Господу Богу, що волів би, аби його мати й не родила була або немовлям утопила, ніж, – як він каже, – „мав би я у неволі Господа гнівити”(на засланні).

У „Щоденнику” 20.06.57року Тарас Шевченко так писав про свою непохитність у вірі: „Мені здається, що я такий самий, як був десять років тому. Ні одна риса в моєму внутрішньому вигляді не змінилась. Чи добре це? Добре. Принаймні мені так здається. І я від усього серця дякую своєму Творцеві, що він не дозволив жахливим випробуванням торкнутися своїми залізними пазурами моїх переконань, моїх дитинних світлих вірувань”.

Саме універсальна зорієнтованість на Бога уможливила Шевченкові виробити у своїй творчості концепцію самостійної соборної християнської держави українського народу, за яку боролися й віддавали своє життя найкращі сини й доньки України:

Церков – домовина

Розвалиться… із-під неї

Встане Україна,

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить.

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

П.Лан писав: „Щоб зрозуміти релігію Шевченка – його без дна глибоке ВІРУЮ в „живого істинного Бога”, треба прочитати всі його твори, все розібрати, все зрозуміти”.

Боротися за Україну у свідомості народної маси означало боротися за Христову  віру, а Церкву вважати і храмом Божим, і національною святинею. Християнство утверджує погляд, що людина є відповідальною перед Богом не тільки за себе особисто, але й за свою родину, за свою громаду, за свою націю. Робити добро – мірило християн. „Віра без діл є мертвою”, – записано Шевченком у своєму „Щоденнику”. Стисло виклавши думку із Соборного листа апостола Якова (12:17), Тарас Шевченко грозив Господньою карою за зречення матері – України.

… Хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають,

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Шевченків заповіт молитися за Україну означає беззастережне орієнтування на Бога у патріотичній діяльності, у зв’язку з  Богом черпати снагу й силу для патріотичної діяльності. Шевченко не тільки закликав нас до цього – усім своїм життям, своєю творчістю, своєю діяльністю він показав, як відданість Богові неминуче приводить до патріотизму, до любові до людей і рідного краю. Ця фундаментальна ідея проймає всю творчість Тараса Шевченка, а виражена вона була в його першому програмному творі „Перебендя”, в якому дано образ патріота – кобзаря, що ходив на могилу розмовляти з Богом.

Образ кобзаря Перебенді з певним застереженням можна порівняти з образами біблійних пророків. Як вони, пророки, так і  кобзар іде від Бога до людей; як вони, так і він рятує свій народ, націю від падіння, від духовного розтління, фізичного звиродніння. Він, кобзар, як і вони, пророки, – патріот, що, підносячись сам і підносячи інших, своїх ближніх до Бога, тим самим сприяє очищенню душі від скверни. В основу збратання спільноти кладе вічні, непорушні Божі морально-етичні закони, передовсім любов ближнього, що освячує дочасні людські форми індивідуального і суспільного буття та співжиття, наповнює їх святошньою незнищенною сутністю.

Перебендя – сліпий, а люди – ніби видющі. Насправді ж сліпий кобзар бачить більше, краще і глибше, ніж люди. Він бачить зором серця, душі, а це – інший зір. Тільки цим духовним зором можна бачити непохитний орієнтир життя і твердо проголошувати невмирущі слова нашого національного Пророка:

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

Образ сліпого – узагальнення українського народу. Він озирає своїм внутрішнім зором всю Україну, її долю в часі.

 

Наробив Ти, Христе, лиха!

А переіначив

Людей Божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої,

І своєї крові…

А получали?… ба де то!

Ще гіршими стали

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують… Ой, ой, пани,

Пани християне!

Провідна думка внутрішнього монолога: найперш Ісус Христос, а за ним і Його послідовники впродовж сотень років виявляли найвищу жертовність, ідучи на жахливі муки в ім’я спасення людства в цілому і кожної людини зокрема, а люди від цього ліпшими не стали… На жаль. Не Бог, а люди винні. Автор горює разом зі сліпим, котрий стає у злагоді з Господом Богом:

 

Молюсь Тобі, Боже милий,

Господи Великий,

Що не дав мені загинуть,

Небесний Владико,

Що дав мені добру силу

Пересилить горе…

З чистим серцем можна сказати, що ці слова, мовлені зі сльозами на очах, – це молитва всієї української нації. Глибоко символічно, що під впливом цієї молитви урівноважується перед Богом душа оповідача – автора, що видно з рядків його розповіді які, власне кажучи, є також молитвою. Найсвятіше добро життя – можливість вільно говорити з Богом, при  тій скарбниці волі козацької Перебендя – її сторож і речник.

 

То серце по волі з Богом розмовляє,

То серце щебече Господнюю славу,

Сутність: по волі говорити з Творцем так вільно, як пташка щебече.

Поетичні молитви, міні молитви у Шевченка займають надто важливе місце ( в них висловлюється благання Бога про щось або подяка Богові за щось). Ми знаємо, що молитва – це універсальна, споконвічна відома людині форма зв’язку з Богом, це розмова з Богом. Віруючі люди не сумніваються в силі, у результативності молитви. Шевченко говорить про рівність усіх перед  Богом:

 

Перед судом Божим всі рівні:

Царі, раби – однакові

Сини перед Богом.

І ви вмрете, як і князь ваш,

І ваш раб убогий.

До Вседержителя звертається поет по вироки і розсуди супроти лихих:

– Став земних владик судити

Небесний  Владика.

– Мені Господь пристанище,

Заступником буде,

І воздасть їм за діла їх,

Кроваві, лукаві,

Погубить їх, і їх слава

Стане їм в неславу.

– Хто ж пошле нам спасеніє,

Верне добру долю?

– Колись Бог нам верне волю,

Розіб’є неволю …

Возхвалимо Тебе, Боже,

Хваленієм всяким …

І настане громадський мир, прийде воля:

… Невольничі діти помоляться

На волі; для них тихо

Засіяє невечірнє сяйво:

Діла добрих оновляться.

В роки після заслання Шевченко був, як поет, на вершині життєвого, передусім духовного, досвіду, і твори того часу є коронними для його генія. Що ж пропагує Шевченко в поемі „Неофіти”?  Переглядаючи поему від початку й до кінця, бачимо, що весь її зміст чудово зосереджений на здійсненні пророцтва Ісаії про прихід Христа, як відкриття найвищої милості Божої; тому й на епіграф узято слова з того пророцтва:

«Сия глаголет Господь: сохраните суд и сотворите правду, приближи ся спасение Мое прийти, и милость Моя откроется».

В присвятному заспіві поеми знаходимо прославлення Христа – Страстотерпця:

Що Він зробив їм, той Святий,

Той Назорей, той Син єдиний

Богом ізбранної Марії.

Що Він зробив їм? І за що

Його, Святого, мордували,

Во узи кували

І главу Його честную

Терном увінчали?

В поемі випади проти декотрих служителів кліру (католицького) не міняють нічого (адже ще гострішою критикою їх обсипано в багатьох творах на Заході (в „Божественній комедії” Данте, творах Савонароля і т.д.).

Поет звертається в найчудовіших віршах з гарячою молитвою до Богоматері:

Благословенная в женах,

Святая праведная Мати

Святого Сина на землі.

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марне тратить.

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І Слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки, море

Сльози кровавої лила,

Так, як і Ти. І прийняла

В живую душу світ незримий

Твоєго розп’ятого Сина!..

Ти Матер Бога на землі!

Ти сльози матері до краю,

До каплі вилила! Ридаю,

Молю ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини, Амінь.

Завершуючи вступ до поеми, Шевченко означив, що саме він „пропагує” для України. Це і прийняття в „живую душу світа  незримого” – від розп’ятого і воскреслого Христа, Сина Приснодіви Маріїї, від Бога на землі.

Означив своє „пропагування” поет і ще раз палкою рисою підкреслив – через вірші дивної сили і краси, ніби від самого неба натхненні: вірші в плачах, благаннях і ясновидництві, про всю Україну прийдешнього часу, коли там духовною силою, дарованою від Богоматері, здійсниться сповіщення про істину Христа. Пройде слово тієї істини, мов кадило світуче та благоуханне, по всій вітчизні! – і, проникнувши в серця людські, розтопить їх своїм неземним горінням.

Це і є „пропагування” науки Євангельської і віри в Бога – проти тьми її ворогів.

А тепер огляньмо зміст поеми: як це ширення слова, що взялось пламенем віри, відбувається серед неофітів (новонавернених – ново – вірних),вибраних бути дійовими особами.

Шевченко писав поему, вертаючись із заслання і маючи прозорливість: після великих страждань за правду марилися муки християн в Україні – такі, як колись витерпіли перші вірні Церкви, в перші віки. І він сам призначив болючій своїй душі, нехай „огнем-сльозою упаде колись на землю і притчею стане розпинателям народним, грядущим тиранам”. Ці пекучі слова поета – пророка вповні ствердилися під час комуністичного переслідування християн: зруйновано автокефальну Церкву в Україні, вбито всіх її єпископів та багато тисяч священиків разом із сотнями тисяч прихожан; поруйновано храми або знищено їх – наприклад, зірвано Свято-Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор й інші храми Києва, всенародну святиню України, Софійський собор у Києві, глумливо було  обернено в музей з бюрократичними канцеляріями другу святиню Печерську Лавру – в „заповідник”. В справжньому значенні слова, розп’ято на хресті греко-католицьку Церкву в Західній Україні, замучено її ієрархів і стероризовано її громади (мільйони розвіяно по концтаборах, гулагах Сибіру, Магадану, Карлагах), як колись – в перші віки гоніння на християн. Заборонена Служба Божа рідною мовою, заборонено друкування Біблії рідною мовою в Україні, хоча таке право мають всі колишні колонії в Африці та Азії.

Пророчі передчуття жахливого терпіння християн в майбутній Україні від руки червоних „розпинателів” і „тиранів” Шевченко передав через зображення первовірних Церкви. Герой поеми – римський юнак Алкід. Його, висланого на каторгу, шукає мати, йдучи… в Сибір. Тут нарочита помилка в поета – він зразу ж  після неї удає, ніби збився з назви, і поправляється так: ”в Сибір чи теє … в Скіфію (тобто в Україну).

Вже це одне вказує, що думки поета витали над Україною і долею її синів.

Мученицькою дорогою Христа і апостолів проводив Шевченко героя своєї поеми. Юнак приймає Євангельську істину, про яку сказано: „святої правди і любові зоря всесвітняя зійшла”, – приймає від апостола Петра, що язичникам благовістить науку Божественного Учителя.

 

Благовістив їм слово нове,

Любов, і правду, і добро,

Добро найкращеє на світі –

То братолюбіє.

Це ж і є, означений в короткому реченні, християнський дух. Вся поема ним пройнята. Її герой став: „апостол великого Христового слова”.

Про того апостольського учня та інших послідовників сказано:

Христові воїни святиє!

І без огня, і без ножа

Стратеги Божії воспрянуть.

І тьми, і тисячі поганих

Перед святими побіжать.

Молітесь, братія!

Молились,

Молилися перед хрестом

Закуті в пута неофіти,

Молились радостно. Хвала!

Хвала вам, душі молодиє!

Хвала вам, лицарі святиє!

Вовіки-віки похвала!

Мати мученика-неофіта, розтерзаного дикими звірами на арені Колізею, у потрясінні й розпачі, вночі пішла за возами до річки, куди „сіроокі скіфи” відвозили трупи мучеників. Побачивши це,

 

І тяжко, страшно заридала

І Помолилась в перший раз

За нас Розп’ятому. І спас

Тебе розпьятий син Марії.

Вона понесла Слово Христа, „живого істинного Бога”, – людям: таким, як сама і її син. Словами про її Христовий подвиг закінчується поема.

І ти слова Його живії

В живую душу прийняла …

І на торжища, і в чертоги

Живого істинного Бога

Ти слово правди понесла.

Де в нашій літературі знайдеш більше прославлення подвигу в ім’я Христа, як тут, в „Неофітах”? Шевченко оспівує той подвиг і ширить його славу. І в цьому  оспівуванні полягає проповідницьке значення поеми.

Богородицю, Матір Божу Шевченко часто згадує в „Кобзарі” – він Її повно і щиро шанує як православний.

Мати Божа дуже шанується в Україні з глибокої давнини, шана до Пресвятої Богородиці пройняла все народне життя. І ця пошана істотно входить і до Шевченкового релігійного стилю. Наприклад, Шевченко розповідає, коли козаки по 1795 році стали новим кошем, та поганий татарин „ заказав запорожцям Церкву будувати”. Тоді козаки „у наметі поставили образ Пресвятої і крадькома молилися”. Або:

Як покидали запорожці

Великий Луг і матір Січ,

Взяли з собою Матер Божу,

А більш нічого не взяли.

Звернення до Богородиці дуже часті:

О Матер Божая!

Розкуй мою ти душу!

Шевченко добре знає оповіді про плач-сльози Богородиці, коли вона заступається за Україну.

Не плакала  б Матер Божа

в Криму за Украйну.

Пречиста Марія заступилася і за гетьмана Полуботка, і за замордованих козаків, про що гула вся Україна:

 

Мордувались сіромахи,

Плакали, і з ними

Заплакала Матер Божа

Сльозами святими.

Заплакала милосердна,

Неначе за сином, –

І Бог зглянувсь на ті сльози,

Пречистії сльози.

Побив Петра, побив ката

На наглій дорозі.

Глибока віра в Божу Матір високо показана в поемі „Марія”, яку Шевченко написав 1858 року в Петербурзі. Поема „Марія”, як і „Неофіти”, – це вершина Шевченкового генія, вона належить до його шедеврів.

Шевченко дуже добре знав Євангелію і, бачачи те, проти чого попереджено ще в „Апокаліпсисі”, таврував вчинки декотрих серед кліру, які не послухалися пророцтва. І він вважав: потрібне очищення, подібне до того, що проголосив Іван Гус, вибраний в герої поеми „Єретик”. Це переконання ніскільки не зменшує побожності Шевченка – християнина.

Він з невиразним благоговінням звертався до Богоматері і славив її пресвяту святість. І в поемі „Марія” звернення його звучить, як дивний псалом до Цариці неба, до якої схиляється в молитовному поклоні, виспівуючи своє серце – всі жалі і скорбі:

Все упованіє моє

На Тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє Твоє,

Все упованіє моє

На Тебе, Мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого – мученика Сина,

Щоб хрест – кайдани донесли

До самого, самого краю.

Цей вступ – найкраща перлина релігійної поезії. Шевченко боготворить Христа як Спасителя світу, як Месію, як „живого істинного Бога”, – всі ці означення  дано в поемі; і сказано, що Спаситель вчив:

 

Як в світі жить, людей любить,

За правду стать! за правду згинуть!

 

Автор сповнений найбільшої любові до самої Матері Божої Марії, повно визнавав її Богородицею і виявив до неї всю свою гарячу любов та ласку.

Поема написана в найніжніших тонах. Це верх поетичної досконалості: поема лагідна, спокійна, любовна, а мова її переповнена величними солодкими церковнослов’янізмами, які Шевченко добре знав, все життя любив і вважав церковнослов’янську мову святою.

Релігійний стиль „Марії” – найвищий: Шевченко вклав сюди всю свою віруючу душу, все своє любляче серце!

 

А я, незлобний, воспою,

Як процвітуть убогі села,

Псалмом і тихим, і веселим

Святую доленьку Твою.

 

В поемі „Марія” віршами ясними, як сонце, прославлена Богоматір, що через Неї світло слова Божого поширилося на всі кінці землі – між всіма народами. Це ж і є подвиг, значення якого поет „пропагує”, супроти всякого безвір’я. Він відновлює культ Богоматері Покрови, що його сповідувало запорозьке козацтво. Тому і в вірші „Іржавець” – звернення до Її милості в позовах із царем і спів про Її заступництво за січовиків.

Шевченко саму Марію, як Богородицю, зве найніжнішими словами і епітетами:

Пренепорочная Марія !

О світе наш незаходимий …

О Ти, Пречистая в женах …

Благоуханний зельний крине!

Марія, слухаючи повчання Сина, мала радість незреченну:

Самого Бога на землі

Вона вже зріла.

Після того, як Ісус Христос та Іоан Хреститель „путем терновим” розійшлись, – обидва здійснили найвищу самопожертву.

Учні, втративши наставника, настрахані грізною карою смерті, занепали духом. Тоді Марія їх скликала і підбадьорила:

 

І Ти, великая в женах!

І їх униніє, і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

І похвала тобі, Маріє!

Догмат Богочоловіка, що Ісус Христос був повний Бог і повний чоловік (але без гріхів)  ми людським розумом мало розуміємо. Однак це великий і глибокий догмат, який ще мало вивчений, хоч вивчається віками. Шевченко глибоко мислив про це і дав у  „Марії” тиху й кротку картину селянського життя трьох селян: Йосипа, Марії та Ісуса. Ця убога проста родина веде бідне селянське життя. Шевченко нічим не погрішає: Бог же таки народився в убогій родині теслі і молоді роки свої провів із нею – як  Людина, і як людина. Це в Шевченка описано лагідно, ревно, свято. Слово „святий” у поемі „Марія” вживане 34 рази.

– У Йосипа, у тесляра

Чи бондаря того святого.

– І все святе!… І накрила

Свою головоньку святую!

– Потопить святії думоньки Твої.

– Підняла на той Фавор свої святії

Очиці кроткії Марія.

– І в житницю соберемо зерно святеє…

– Окуй свою святую силу.

– Як його вчити,

Навести на путь святий

Святого сина ?

Для Шевченкової „Марії” головним джерелом був „Акафіст Пресвятої Богородиці”, де є догмат  Боговтілення у Кондаку VIII:”Високий Бог на землі явився смиренним Чоловіком”.

Образ Діви Марії Шевченко змалював, як образ простої бідної української селянки – матері, з усіма обставинами вбогого селянського життя і в Назареті, і в Єгипті. Оскільки Євангелію й Богослужби Шевченко глибоко знав, тому постать Скорбної Божої Матері, яка описана в них, сильно впливала на нього.

Тарас Шевченко давно задумав описати Діву Марію, як зразок Скорбної Матері. У листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці він пише 1 січня 1850 року: „Одинока моя розрада тепер – це Євангелія. Я читаю її без вивчення щодня і щогодини. Колись я думав аналізувати серце матері за життя Святої  Марії, Непорочної Матері Христової, та тепер і це мені за злочин матимуть”.

Діву Марію Шевченко у вищенаведеному листі зве „Непорочною” та „Пречистою”, власне, так він і змалював її в „Марії”.

Епіграфом до поеми „Марія” Тарас Шевченко подав п’яте вітання з 10-го ікосу Акафіста Пресвятій Богородиці:

 

«Радуйся, Ты бо обновила еси зачатыя студно».

Акафіст Пресвятої Богородиці написав великий  грецький поет Георгій Пісида віршами-ямбами (десь по 625 році). На старослов’янську мову перекладений ще в Х столітті. Це єдиний найстаріший акафіст. Але з часом змінювався в своєму змісті, однак 5-й привіт із 10-го ікосу здавна незмінний.

Бог Отець послав Сина свого на землю, щоб порятувати, очистити, обновити, оживити всіх людей, зачатих в первородному гріху (від Адама і Єви).

Аналізуючи поему „Марія” і Акафіст Пресвятої Богородиці, бачимо, що Шевченко йшов за церковним переданням.

Ікос 11-й „Радуйся, Світило Незаходимого Світла!”

Ікос 5-й:  „Радуйся, Мати незаходимої Зорі!

О Світе наш незаходимий!

О ТИ, Пречистая в женах!”

Похвала з ікосу 4-го: „Радуйся, Уста Апостолів нестихаючі!”

У Благовіщенні Шевченко йшов за церковною традицією, яка здавна знає „Благовіщення при криниці”.

У поемі „Марія” Шевченко  відступив від тексту Акафіста, але не від духу євангельської розповіді. Святий Синод своїм неясним виданням акафіста ввів у блуд Т. Шевченка. А тому Шевченко в „Марії” несвідомо помилився, тому це накинена помилка, а не гріх проти Духа Святого.

І тому Марія – це й Україна.

Заключні акорди поеми ми не повинні відносити до останніх миттєвостей земного життя Богородиці, котра (за Переданнями) відійшла у вічність в оточенні апостолів і була тілом забрана на Небо Своїм Сином, а до України та її дітей, що покинули рідну неньку напризволяще, віддаючи свої таланти, розум, невтомну працю іншим державам, народам і культурам.

Щодо критики духовенства (“Світе ясний, світе тихий …”, “Гімн черничий” та інші твори) – ми просто подумки перенесемось у ті часи Російської імперії. Починаючи з 1721 року, православ’я в царській Росії перетворилось на одне з міністерств і жорстоко контролювалось імперською владою.

У 1721 році імператор Петро І скасував соборність Церкви і створив Синод, що підпорядковувався повністю йому. Цей незвичайний для Церкви орган складався з кількох людей і був наділений владою, більшою, ніж Патріарх і Помісний Собор разом узяті, що стало відвертим попранням канонічних підвалин Церкви. Указ Петра І зобов’язував духовенство доносити в поліцію про віруючих, порушуючи навіть таїнство сповіді. Архієреї письмово погоджувались з указом, приносили присягу на вірність імператорові. Члени Синоду були прирівняні до членів Сенату, отримували такі ж регалії, привілеї, великі кошти, землі, кріпаків, золочені карети та інше. Насильницьке припинення у 18 ст. основи православ’я – соборності, особливо виборності духовенства, перетворення єпископів у правлячих сановних чиновників і рабовласників, а священників – у наглядачів за рабами, все це привело до глибокої духовної кризи в Росії, до непоборного розриву між освіченою елітою й народом, і, в кінцевому результаті , до катастрофи 1917 року. Церква втрачала авторитет, росла прірва між віруючими й священиками, між рядовим духовенством і єпископами. Всякий, хто був в опозиції до уряду, вважався поза одержавленою, обюрокраченою Церквою. А тому більшість населення виявилися, в дійсності, за огорожею Церкви. Як писав І.С.Аксаков: “Церква перетворилася в нас на подобу німецькій канцелярії, що додає … з неминучою брехнею, порядок німецького канцеляризму до спасіння стада Христового”.

Було безліч випадків, коли священики змушені були порушувати таїнство сповіді. Справжнє християнство ледь животіло, деінде виблискуючи святими єпископами та переважно старцями – монахами (наприклад, Серафим Саровський).

Церква російська була одержавленою інституцією. У 19 ст. через одержавлення церкви та ревне служіння божкам, особливо імператорові, обрядовір’я, закріпачення народів, консерватизм – став масовий відхід освічених, передових верств суспільства від релігії. Церква втратила єдність з народом (пригадаймо “криваву неділю”, провокатора попа Гапона,); для України вона стала одним із засобів зросійщення “малоросів”.

Т. Шевченко добре бачив і знав церкву того часу – в той період вона була в жорстоких руках  світської влади, що ледве терпіла її. Духовенство було в панщизняному полоні й жило неймовірно тяжко. Але й тоді багато архієреїв за народ поклали душу свою, а саме: св. Димитрій Ростовський (Туптало), митрополит Арсен Мацієвич, архієпископ Феофелакт Лопатинський, митрополит Павел Тобольський, Варлаам Шишацький і багато-багато інших.

Живучи в малорелігійному оточенні в Петербурзі, серед революційно настроєних російських демократів, Шевченко не згадав про цих світильників Божих, хоч на „Мінеях” св.Димитрія Туптала він виховувався.

Стиль творів Тараса Шевченка в „Кобзарі” – це реальний стиль його душі, бо Шевченко глибоко був релігійний. Так, з погляду тих, хто церковну обрядовість ставить вище самої віри, Шевченко, можливо, й викликає підозріння, – але душею й серцем він був щиро релігійний, хоча часом критикує недосягнення духовенства. Духовенства, а не Церкви!

У радянській літературі Шевченка оголошено матеріалістом, революціонером-демократом, атеїстом. В радянських виданнях „Кобзаря” (нерелігійного) й написи з малої літери: бог, господь, дух святий, мати божа та інші. Це був обман народу. Шевченкова наука – була чисто церковна, цебто релігійна. Може, інколи з розпачливим наріканням, але ж „Нема людини, щоб пожила і не згрішила, – тільки Ти Один, Господи, без гріха (Молитва на Святій Літургії). І тому що Шевченкова наука релігійна, вона невмируща. Шевченко навчає:

 

„…Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить.

Бо „Любов – Господня Благодать!”

В радянські часи Шевченка нарекли революціонером-демократом, на нього, мовляв, мали величезний вплив Добролюбов, Чернишевський та інші. Але Добролюбов народився 1836 року, Чернишевський – 1828 року. А „Кобзар” Шевченка вийшов 1840 року. У 1841 року закінчена поема „Гайдамаки”, в якій цілком виражено його погляд і на минувшину, і на сучасне України.

В 1845 році з’являються твори Шевченка, в яких всьому світові видно цілком сформований світогляд Шевченка (з концепцією філософських, історичних, соціальних, мистецьких, релігійних переконань): „Великий льох”, „Іван Гус”, „Кавказ”, „І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, „Заповіт”, поема „Сон”, ”Псалми”, „Холодний  Яр”, „Наймичка”, „Сліпий” та інші.

На той час списування „Кобзаря” йшло по всій Україні. Багато попалено творів, особливо листів, після арешту Шевченка в 1847 році. Часто Шевченко своїх  віршів не підписував, так вони й ходили без підпису між людьми. Російські революціонери вставляли в Шевченкові твори своє, щоб вони були більш революційними . Так у „Заповіті” 1845 року маємо:

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися… а до того

Я не знаю Бога.

Однак в першому виданні цього „Заповіту” у Лейпцигу 1869 року зовсім нема зайвого, що ми маємо у всіх сучасних „Кобзарях”,

 

… до того           Я не знаю Бога.

Тобто, я не можу збагнути Бога, я не розумію Його, чому Він карає найбільше тих, хто Його найдужче любить.

Але в першодруку дано було так:       … а до того Поховайте та вставайте!

Багато за радянських часів було перероблено, випущено у „Кобзарі”, але Шевченко їм голосно каже-навчає:

 

Бодай ті діти не росли,

Тебе, Святого, не гнівили,

Що у неволі народились

І стид на Тебе понесли.

І всіх комуністів Шевченко відкрито остерігає й наказує:

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Страшно і гарно у візії „Сон” („Гори мої високії …”) відображена битва з лукавим у душі оповідача. Стародавня козацька церква з похиленим хрестом у творі персоніфікується, як і інші компоненти нічного пейзажу, наприклад, Дніпро. Далі згадка про козацькі культурно-духовні центри Трахтемиров і Монастирище … затим усвідомлюється, що рідний край і люд

…все пішло царям на грище:

І Запорожжя, і село…

І монастир святий, скарбниця,

Все, все неситі рознесли!..

Вибух гніву і врівноваження –

Простіть!.. Я Богу помолюсь…

Досі –усе зрозуміле, все вмотивоване. Але ж одразу за цими словами – на шляху до розмови з Богом! – ми маємо щось таке несподіване, яке годі пояснити:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену Святого Бога,

За неї душу погублю!

 

Без сумніву, так віруюча людина висловлюватися не повинна. Грішна людина не може, не має права так висловлюватися до свого Небесного Отця – безмежно доброго, невичерпно милосердного і незбагненно досконалого. Цей болісний крик душі цілком умотивований, це емоції віруючої людини. Саме ці вислови Т.Шевченка засвідчують його віру в Бога, засвідчують те, що Шевченко відчував і сприймав Бога як існуючу і діючу особу: не можна ж бо гніватися на того, не можна докоряти тому, кого нема!!! Шевченко любить Бога по-синівські. І лише глибока віра, у кризові моменти життя, врятувала Шевченка від самогубства.

Шевченко був людиною щиро й глибоко релігійною, його „нарікання” на Бога були випадковими і виходили з його розпачу, в який він впадав через неймовірно тяжкий стан життя і всієї України, і свого власного.

Згадаймо многостражденного Іова, що під впливом своїх тяжких  страждань часто нарікав і на Господа. Іов безнадійно говорив; часто безнадійно, у розпачі  писав пророк Давид у Псалтирі. Але перемагає розсудливість і надія на Божу справедливість.

У рядках „Я так її, я так люблю…” закодовано один з найголовніших заповітів-пересторог нашого національного Пророка! Це заповіт-пересторога, який був націлений майже на сторіччя вперед… Тепер ми, знаючи вже, як розвивалися ідеології ,суспільні рухи в Європі, в тому числі в Україні, можемо зрозуміти цю пересторогу, дивуючись і возвеличуючи геніальну прозорливість Тараса Шевченка.

Оповідач візії „Сон” („Гори мої високії …”) – патріот, його патріотизм винятково сильний, він динамічний, чинний, діяльний, він проймає все єство оповідача. Для нього – Україна все! Таке почуття мусило вступити в конфлікт з Богом, бо не можна ставити націю на місце Бога. Тому що коли Україна – все, то в душі вже місця для Бога немає. Шевченкові рядки недвозначно проголошують безсумнівну істину: якщо так любити Україну (Батьківщину, свою націю), то така любов приведе до обожнення своєї нації, Батьківщини, тобто приведе до своєрідного ідолопоклонства, а врешті-решт, до погуби душі. Шевченко вимолював в Бога цінності вічні, що є всім для охорони чистого серця і посмертного життя. Шлях євангельського порятунку творив Шевченко у своїй поезії. Світло для її творення об’явлено в Нагорній проповіді; в цьому світлі перемогу здійснять „доброзиждущі” люди.

Шевченко став поетом – провісником заповіді про „чистих серцем”, що „Бога побачать”, про „тихих”, що „опанують землю”.

Від початку пильного вивчення Євангелії на засланні і до кінця життя Шевченко все більше проймається блаженним світлом цієї заповіді. Тому в „Кобзарі” постійно проходить мотив тихолюбності і чистосердоності смиренних людей – супроти неситості гордих.

У листі до брата Микити Т. Шевченко писав у дусі християнина: „…живу, учусь, нікому не поклоняюсь і нікого не боюсь, окроме Бога…”

У своєму „Дневнику” від 26 червня 1857р. Шевченко пише про надію, критикуючи вираз Гете, що „надією живуть нікчемні голови”, і закінчує:

„О, як солодко, як невимовно солодко вірити в це прекрасне майбутнє! Я був би байдужий, холодний атеїст, якби не вірив у цього прекрасного Бога, – в цю чарівну надію!” і далі від 23 липня 1857р. він записує: ”Для людини – матеріаліста, якій Бог відмовив у святому, радісному почутті розуміння Його Благодаті, Його нетлінної краси, для такої напівлюдини всяка теорія прекрасного ніщо інше, як порожня балаканина”.

Чимало Шевченкових висловів засвідчують цілковиту покору Божій волі: „Що робить маєм, коли Бог так хоче, потерпим ще трохи…”, „що робити, коли так вгодно Богові!”

І далі у листах:

– До Максимовича (1858): „Молю Господа Милосердного послать тобі долголєтіє і здоров’я на славу нашої прекрасної України”.

– До Варвари Рєпніної: „Да осенит вас Благодать Божия…» „…Бог вам заплатит за доброе дело”.

– До Лизогуба (1848): „…Буду…молитись, щоб Бог послав тобі такую радість, як послав Він мені через тебе.”

– До Ф.П. Толстого (1857): „Всемогущий и Премилосердный Господь не оставил меня здоровьем в этом долголетнем и суровом испытании.”

І можна привести ще безліч прикладів, де Шевченко стверджує, що все – від Бога, що все – дане, послане Богом.

В „Кобзарі” провіщені характерні постаті радянських часів: „мучителів”, „вбогодухих”, „розпинателів”, „лукавих”, „людоморів”, які відкинули Бога і жили за своїми правилами  геноциду для українського народу.

Пребезумний в серці скаже,

Що Бога немає,

В беззаконнії мерзіє,

Не творить благая…

Розбійники, людоїди

Правду побороли,

Осміяли Твою славу,

І силу, і волю.

…І лукаві!

Господнюю святую славу

Розтлили… І чужим богам

Пожерли жертву! Омерзились!

І мужа свята… горе вам!

На стогнах каменем побили.

І праведно Господь великий,

Мов на звірей тих лютих, диких,

Кайдани повелів кувать,

Глибокі тюрми покопать.

І роде лютий і жестокий!

Вомісто кроткого пророка…

Царя вам повелів надать!

Про всіх „мучителів” сказано:

Людей!

Незлобних, праведних дітей,

Жрете, скажені!…

Мов шуліка

Хватає в бур’яні курча,

Клює і рве його…

Їдять люде замість хліба,

Бога не згадають …

Ріками сльози розлили,

А кров морями.

Прозорливість поета вражає:

Виростають нехрещені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані;

Без попа ховають;

Запродана жидам віра,

В церкву не пускають.

І чи не голодомор в Україні передбачав Пророк? Ось правда устами Пророка про майбутнє лихоліття:

А голод стогне на селі

І стогне він, стогне по всій Україні …

Минають літа; люди гинуть,

Лютує голод в Україні…

Тисячами гинуть

Голоднії люде.

А скирти гниють…

За безвір’я поніс наш народ кару Господеву:

– Сини мої на чужині,

На чужій роботі …

– Сотнями в кайданах гнали

в Сибір невільників святих…

В „Подражанії Осії”, в „Молитві” слово „боги” відноситься прямо до царів, до ідолів, кумирів.

“…Руками скверними створили

свою надію; й речете,

Що цар наш бог і цар надія,

І нагодує , і огріє

Вдову і сирот,” – Ні, не те,

Скажи їм ось що: – “Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах …”

Кого благаєте, благії?,

Раби незрячії, сліпії!

Чи кат помилує кого?

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь…

Ключ до світогляду Шевченка дають віросповідні вірші, написані в дусі і стилі Псалтиря:

Діла добрих обновляться,

Діла злих загинуть …

Господь любить свої люде,

Любить, не оставить.

Дожидає, поки правда

Перед ними стане.

Супроти всякого чорного ненависництва в „Кобзарі” засвічено добрий світильник.

Мені ж, мій БОЖЕ ,на землі

Подай любов, сердечний рай!

А більш нічого не давай!

Шевченко передусім і над усе був поет-пророк цього сердечного раю.

І хочеться сповідатись.

Серцем розповити,

І хочеться… Боже милий!

Як хочеться жити

І любити Твою правду,

І весь світ обняти!

Кожна висока вартість життя неодмінно виведена в „Кобзарі” від волі і сили Творця.

Лише –                 Жива правда

У Господа Бога.

Господь Бог лихих карає –

Душа моя знає.

У світлі вічного зв’язку омріяно дарованість цінностей життя – вільній Вітчизні:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

За цю мрію, найдорожчу серед всіх, поет офірував власну долю і навчив цьому багатьох інших.

Своєю поезією він стверджує могутність і рятівничість віри, підсилює надію на відновлення духовних основ життя у вільній вітчизні.

 

Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слова

І воля святая!

Шевченко віщував відбудування – після грізного суду над неправдами, в час миру і злагоди відновиться богоданий стрій: в кожній хаті, в кожному народі і в цілому людстві.

Поет клопочеться не тільки про справжніх „тихолюбців святих”. Він молить Бога про зупинення „злоначинающих”, про порятунок їх від гріха.

Знаменні слова йдуть після благання за чистих серцем:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли…

Щоб усі слов’яни стали

Добрими братами

І синами сонця правди.

Це молитва за всіх без винятку, всіх людей на землі, що повинні стати люблячими братами й жити в однодумності великої сім’ї.

Шевченко часто звертається у віршах до милосердя і прощення, яке є початком миру з Богом; укріплюється в путі до вічного порятунку, бо заслуговує, – в законі правди й милості,- відпущення гріхів.

„Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть”, – сказано в Нагорній проповіді, повченні найвищому, неодмінному для неба і землі. Воно було  світлом для Шевченка: передвіщення його в старозаповітному пророцтві стало взірцем для „Кобзаря”.

Вдові убогій поможіте,

Не осудіте сироти

І виведіть із тісноти

На волю тихих, заступіте

Од рук неситих.

Це – переспів, майже дослівний з книги Ісаії, який передає слова Божі:

„Обмийтесь, очистіть, віддаліть злі діяння ваші від очей Моїх, перестаньте робити зло; навчіться робити добро, шукайте правди, спасайте пригнічених, захищайте сироту, заступіться за вдову. Тоді прийдіть – і розсудимо”, –  говорить Господь.

У давнину в Україні навчалися за Псалтирем. Псалми читали довгими зимовими вечорами, ними проводжали у вічність покійних. Є псалми подяки і прослави, навчання і захисту.

Василій Великий говорив: „О, яке глибоке, море – псалми… Чого тільки в них не знайдеш!..” І це справді так.

Більшість псалмів Тарас Шевченко знав напам’ять ще з дитинства, любив їх. І не випадково, знайшовши у Псалмах Давидових перегук зі своїм часом, Шевченко написав геніальні твори про потребу виходу свого народу з вавилонського полону бездержавності і про втрати на цій тяжкій дорозі. Великий Кобзар, мов той древній Мойсей, своїм пророчим Словом виводив свій український народ із духовної пустелі, викрешуючи не іскру, а тихе непоборне сяйво Краси і Мудрості Рідного Слова. Слова, яке лікує рани, Слова, яке вирятовує душі з безодні гріха, Слова, яке збирає населення у народ, Слова, яке було у Бога і є Бог.

Коли вчитуєшся в переспів Шевченкових псалмів, розумієш велич Тараса Шевченка, який на овиді нашого духу вивищується справді біблійним пророком. Стають ближчими й зрозумілішими страждання ветхозавітних народів, які потерпали, виявляється, від таких же самодержавних „левчуків”, від яких страждав наш народ в часи Шевченка і від яких страждаємо ми нині. Дійсно, про наш час сказано:

Меж царями-судіями

На раді великій

Став земних владик судити

Небесний Владика:

„Доколі будете стяжати

І кров невинну розливать

Людей убогих? а багатим

Судом лукавим помагать?..

Встань  же, Боже, суди землю

І судей лукавих.

На всім світі Твоя правда,

І воля, і слава   (пс.81)

Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором,

Серцем нелукавим;

Во Псалтирі і тимпані

Воспоєм благая,

Яко Бог кара неправих,

Правим помагає.

Преподобнії во славі

І на тихих ложах

Радуються, славословлять,

Хвалять ім’я Боже.   (пс.149)

Покрив єси знову

Срамотою свої люде,

І вороги нові як овець, нас

І жеруть!..

Покинув нас на сміх людям,

В наругу сусідам,

Покинув нас, яко в притчу

Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,

На нас головами;

І всякий день перед нами –

Стид наш перед нами.

Окрадені, замучені,

В путах умираєм,

Чужим богам не молимось,

А Тебе благаєм:

„Поможи нам, ізбави нас

Вражої наруги.

Поборов ти першу силу,

Побори ж і другу,

Ще лютішу!..  (пс.43)

Уклавши шкільний „Буквар” для дітей України, Шевченко сам написав повчення про віру Христову і подав разом з православними молитвами „Отче наш”, „Вірую”, „Молитва Єфрема Сіріна”, окремими псалмами.

„Ширилось і ширилось святеє слово Христове на опоганеній землі,огнем і кровію людською очистилося, яко злато в горнилі теє святеє Божеє слово…”

„Буквар південноруський”, упоряджений Шевченком для українських дітей, був улюбленою працею нашого національного генія, його прощальною лебединою піснею, яку він посилав з похмурих берегів Неви далекій своїй Україні, її дітям, її прекрасному юному цвіту, в чиєму достойному майбутті поет вбачав і своє власне безсмертя.

На жаль, довгі десятиліття через релігійність „Букваря”, ми не могли навіть ознайомитися з ним, хоча він мав значення духовного заповіту для усіх молодих поколінь в Україні.

При кінці життя, будучи недужим, передчуваючи смерть, Тарас Шевченко  пише 14 лютого 1861 року вірш „Чи не покинуть нам, небого …”. У вірші поет відверто мовить, що йому прийшла пора вирушати в далеку дорогу, на той світ. І на тій останній дорозі орієнтиром для нього залишається той самий , що проводив його протягом усього життя: “… до Бога почимчикуєм спочивать”, – спокійно каже він своїй душі. Адже по смерті доведеться стати перед Богом. Цей вірш розкриває нам внутрішній стан Тараса Шевченка, свідомого величі грядущого, а тому й свідомо упокореного перед Небесним Отцем-Вседержителем. Як кобзар у вірші „Перебендя” подумки ширяє по Вселенній і з „Богом розмовляє”, так і тепер сам Шевченко духом своїм лине між „сестри-зорі безвічнії”, з космічного обширу озирає світ, рідний край, усе своє життя і, упогіднений, мовить:

… Нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу…

Так за 12 днів до відходу у вічність рука Тараса Шевченка востаннє у своїх віршах написала слова „Бог” і ”помолимось”. А тому нам, українцям, які нині мають свою державу, про яку так мріяв Шевченко, боровся за волю й правду для українців своїм огненним словом, треба пам’ятати його заповіти й завжди молитовно поминати його „незлим, тихим словом”.

Ми лише починаємо осмислювати Божий Промисел щодо України і Шевченка. Так, Тарас Шевченко посланий нам, українцям, Господом Богом. Недарма ж Великий Кобзар – символ українців.

Це про нього сказано: ”Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ.” Він наш український Прометей, який пророче сказав:

 

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І воскресає він завжди у наших душах, у наших думах, у наших серцях.

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

І на сторожі коло їх

Поставлю СЛОВО.

Ну , щоб, здавалося, слова …

Слова та голос – більш нічого.

А сердце бьється, ожива, як їх почує.

Знать, од БОГА голос той і ті слова …

Від Бога його Слово, а тому Слово його сильне, Слово його вічне. Всеукраїнське і вселюдське. Для нас і для прийдешніх поколінь.

 

ПІСЛЯМОВА

З господньою любов’ю та великою наснагою я працювала над цією темою, яка надто глибинна і мало висвітлена в нашій вітчизняній  літературі.

В радянські часи Т. Шевченка ми знали атеїстом. Тема релігійності в його творчості, якщо не замовчувалась, у кращому разі, то трактувалась зовсім інакше. А тому нині, маючи об’єктивні, ґрунтовні дослідження життя і творчості Т. Шевченка Івана Огієнка, Василя Барки, Павла Зайцева, Б. Завадки й інших шевченкознавців, ми, вчителі української мови й літератури, просто зобов’язані дати учням правильне, грамотне, об’єктивне висвітлення цієї теми.

Воістину, за Василем Пахаренком, Шевченко – “Незбагнений апостол”.

 

м. Черкаси, Любов Померанська

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

 

1.            Шевченко Т.Г. Твори у 5 т. – К., 1971

2.            Т. Шевченко. Кобзар (повна збірка). – К. – Х., 2002

3.            Біблія

4.            Т. Шевченко. Буквар. – К., “Веселка”, 1991

5.            Огієнко І. Тарас Шевченко. – К., 2002

6.            Пахаренко В. Незбагнений апостол. Черкаси, 1999

7.            Барка В. Правда Кобзаря. – Рівне, 2002

8.            Завадка Б. Серце чисте подай. – Л., 1993

9.            Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – К., “Мистецтво”, 1994

10.          Єндщеєвич Є. Українські ночі, або родовід генія. – Л., “Атлас”, 1997