Ковтунівський навчально-виховний комплекс

 

Інтернет-проект «Ми патріоти Черкащини»

Мій ідеал громадянина-патріота

Підготував

 Мельник Вадим

учень Ковтунівського навчально-виховного комплексу

Золотоніської районної ради

Кавалер трьох орденів Слави

«Знамениті земляки є нашими духовними орієнтирами,

 

вчителями, нашою духовною опорою і гордістю перед усім світом.»

Григорій Сковорода

Про героїв, героїчні вчинки ми чуємо кожного дня: з екранів телевізора, читаємо в газетах, слухаємо по радіо, але мені завжди здавалось, що ці люди живуть десь далеко і точно не в маленькому селі Ковтуни. Та дізнавшись більше про свого односельця, Андрія Леонтійовича Дерев’янка, я зрозумів, що люди, які творили історію, відзначились героїчними вчинками, жили зовсім поряд, ходили тими ж стежками, що й ми сьогодні, по нашій рідній ковтунівській землі. Адже Андрій Леонтійович був кавалером трьох орденів Слави, відзначився неабиякою мужністю та патріотизмом в роки війни, тому для мене та багатьох моїх односельців саме ця людина є ідеалом громадянина-патріота. Ось деякі факти із славного минулого нашого земляка.

Наступила осінь 1943 року. Наші війська гнали німецько-фашистських загарбників на захід. Рік за роком, місяць за місяцем, день за днем у жорстоких, безперервних боях з ворогом брав участь і Андрій Дерев’янко. За бій під містом Темрюк, на березі Азовського моря, він одержав першу нагороду – медаль «За бойові заслуги». Потім були наступальні бої на півдні України, бій за фортецю Бендери.

Весною 1944 року гарматна обслуга сержанта Дерев’янка витримала жорстокий бій з танками ворога. За мужність, проявлену в бою під Бендерами, командира гармати Дерев’янка було нагороджено орденом Слави третього ступеня.

Січень 1945 року Андрій Леонтійович Дерев’янко зустрів десь поблизу Варшави. В бою Андрія було тяжко поранено, але він довів командування до переможного кінця. Вже в госпіталі йому сповістили про нагородження орденом Слави другого ступеня.

За відвагу, проявлену у наступних вуличних боях за Берлін, за участь у штурмі рейхстагу Андрій Леонтійович нагороджений орденом Слави першого ступеня.

У жовтні 1946 року Дерев’янко демобілізувався з армії і повернувся в своє рідне село. З перших днів активно включився в роботу по відбудові рідного колгоспу. Нелегко було працювати. Мало було робочих рук, відсутня техніка. Все забрала війна. А.Л. Дерев’янко йде на роботу в тракторну бригаду, яка тільки почала організовуватись. Більше тридцяти років він пропрацював на цій важливій та відповідальній роботі. З нього брали приклад інші. На грудях поряд з бойовими нагородами засяяли нагороди за працю.

Вже давно немає поряд з нами цієї заслуженої людини. Але пам’ять про нього живе й понині. Починаючи з 2000 року щорічно в селі проводяться спортивні змагання, започатковані в пам’ять про нього. А вулиця, на якій проживав герой, нині носить його ім’я.

Нижче наведено нарис, який опублікований в книзі «Черкаський край в особах. 1941-2001. Золотоніщина» (автори М.І. Бушин, Ю.Ю. Ілляшенко). А більш детальніше про людину, яка є моїм ідеалом громадянина-патріота, можна дізнатись відвідавши наш шкільний сайт kovtuny.net.ua. (Сторінка «Шляхами подвигу»)

Дерев’янко Андрій Леонтійович

Народився 25 вересня 1921 року в селі Ковтуни Золотоніського району Черкаської області. На фронті з першого й до останнього дня війни. Навідник, командир гармати 1174-ї окремої артилерійської дивізії. Старший сержант. Визвольні бої вів у складі 823-го артилерійського полку 301-ї дивізії, що перебувала в 9-й, 57-й та 5-й Ударній арміях. Двічі поранений.

Після війни повернувся в рідне село. Працював бригадиром рільничої бригади, завідуючим тваринницькою фермою, а потім більше тридцяти років – механізатором колгоспу імені Ілліча. За високі виробничі показники нагороджений орденом Жовтневої Революції, медалями.

Після виходу на пенсію продовжував працювати в ремонтній шляховій бригаді.

Нагороджений трьома орденами Слави, орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І і II ступенів, орденом Жовтневої Революції, кількома медалями.

* * *

З тяжкими боями артилерійський дивізіон відходив до передгір’я Кавказу, тримав оборону в астраханських пісках. Воїни дуже зраділи звістці про розгром гітлерівців під Москвою, пильно стежили за тяжкими боями під Сталінградом. І самі чекали початку великих наступальних операцій радянських військ. І дочекались!

31 грудня 1942 року гарматники попросили в командування дозволу рівно опівночі вдарити по оборонних рубежах противника і почастувати гітлерівців новорічним “подарунком”. Командування дозволило новорічний “салют”. Двадцять артилерійських залпів ударили дуже прицільно.

Ворог сприйняв “салют” за могутню артилерійську підготовку радянських військ і залишив першу смугу оборони. Ось тоді командування й наказало військам перейти у вирішальний наступ. Воїни по п’ятах переслідували противника, не даючи йому закріпитись на нових рубежах. Так новорічний “салют” несподівано переріс у великий наступ. Углиб ворожого тилу було пройдено близько сімдесяти кілометрів і відбито у гітлерівців більше десятка населених пунктів. Навідник Андрій Дерев’янко за виявлені мужність і відвагу в тих боях по визволенню території Краснодарського краю одержав свою першу бойову нагороду – медаль “За відвагу”.

Атака додала сил, вселила впевненість.

Воїни рвались у бій, а артилерійські “боги війни” щомиті були готові підтримати наступальний порив піхоти. Невдовзі Андрія Дерев’янка призначили командиром 76-міліметрової гармати, присвоїли йому військове звання сержанта. Обслуга підібралась дружна й відважна. Навідником став молодший сержант Микола Правдюк, уродженець Сумської області, заряджаючими – Микола Ткаченко з Дніпропетровська та Олексій Галка з Краснодарського краю. Підносили снаряди рядові Микола Дорошенко та Василь Тернук – обоє уродженці Краснодарського краю.

Запам’ятався обслузі ще один важливий бій.

Якось несподівано на спостережний пункт командира батареї старшого лейтенанта Харченка між станицею Червоною й хутором Капустіно прорвалася група фашистських танків. Харченко змушений був викликати на себе вогонь своїх гармат.

Гарматники посилали снаряд за снарядом. Уже запалала одна панцерна машина, тоді друга, третя. Ворог не витримав вогню й повернув назад. Але через деякий час повторив атаку ще більшими силами танків і бронетранспортерів. Артилеристи вступили в нерівний бій. На щастя, їх скоро підтримав наш бронепоїзд, що підійшов по залізничній колії. Спільним вогнем у тому бою було знищено 36 ворожих танків і бронетранспортерів. І цього разу атака гітлерівців захлинулась.

Старший лейтенант Харченко міцно тиснув руки артилеристам, щиро дякував за прицільний вогонь. А невдовзі груди командира гармати Дерев’янка прикрасив орден Червоної Зірки. За знищення ворожих панцерних машин одержали нагороди й інші воїни гарматної обслуги.

… Радянська Армія вела напружені бої за Лівобережну Україну. Гарматники Дерев’янка разом із військами визволяли Донецький край. Обслуга зайняла бойову позицію на березі невеликої річечки поблизу Макіївки. Ворог уперто рвався до водного рубежу, прагнув за будь-яку ціну оволодіти важливою переправою. Сотні піхотинців у зелених мундирах посунули до моста.

Рій смертоносного вогню посипався на голови автоматників. У лавах атакуючих зчинилась паніка. Противник відступив. Та через якийсь час до мосту рушили фашистські танки, очолювані важким “тигром”.

– Яка товщина лобової броні в “тигра”? – спитав Дерев’янко в навідника Миколи Правдюка.

– Сто міліметрів! – із знанням справи відказав молодший сержант.

– А бокової?

– Вісімдесят…

– Правильно! Для надійності – ударимо збоку!..

Гарматники навели приціл і вдарили по танку саме тоді, коли він перетнув межу мосту. Пролунав сильний вибух. “Тигр” ніби спіткнувся, завертівся на місці й застиг. Іншим пострілом удалося підпалити машину. Чорний дим здійнявся над переправою. Могутній “тигр” перекрив шлях іншим танкам. Гітлерівці відкрили вогонь із кулеметів і автоматів, але пройти через міст так і не змогли. Танкову атаку противника було відбито.

За виявлені кмітливість і відвагу в цих боях командора гармати Андрія Дерев’янка було нагороджено орденом Вітчизняної війни II ступеня.

…Жорстокі бої точилися на підступах до молдавського міста Бендери. У цих боях відзначились і гарматники під командуванням старшого сержанта Андрія Дерев’янка. Якось у розташування позиції прорвались три німецьких танки. Командир гармати вирішив підпустити поближче панцерні машини й ударити без промаху. Уже першим пострілом удалось підбити головний танк – фашистського «тигра». Він ліниво завертівся на місці, тоді спалахнув блакитним полум’ям. Тим часом два танки звернули вліво й сховались у вибалку. Та через деякий час знову з’явилися перед гарматниками. Цього разу до них приєдналися ще чотири самохідні гармати. Стріляючи на ходу, почали наближатися до позиції.

-До бою приготуйсь! – знову наказав Дерев’янко.

Гарматники не шкодували снарядів.

Кілька пострілів – і знову запалала ведуча панцерна машина. Інший танк продовжував підніматись по крутому косогору. Артилеристи підбили й третього фашистського “тигра”. Тим часом сміливців підтримали інші гармати. І другу ворожу атаку було відбито. На полі бою диміли підпалені артилеристами п’ять німецьких панцерних машин. Три з них знищені гарматою під командуванням старшого сержанта Андрія Дерев’янка. Цього разу хоробрий командир гармати був удостоєний ордена Слави III ступеня.

Після завершення Яссько-Кишинівської операції дивізія перебазувалась в Польщу, форсувавши Віслу, воїни вибили гітлерівців із Варшави, Кракова, Познані, Лодзя, а через деякий час у районі Магдебурга перейшли через польсько-німецький кордон.

Але на все життя запам’ятались Дерев’янку жорстокі бої на Одері. Лиш наблизились наші війська до цього водного рубежу, як ворог спробував підірвати дамбу. Ось тоді й ударили артилеристи осколочними снарядами по гітлерівцях, не допустили їх до важливої переправи. Фашисти вперто обороняли західний берег річки, прострілювали всі підступи до неї кулеметним і артилерійським вогнем. При підтримці артилерії нашим військам удалось форсувати Одер і захопити невеликий плацдарм – на два кілометри в глибину й на кілометр по фронту. По десять-дванадцять разів на добу ходив ворог у контратаки, обстрілював наш десант із гармат і мінометів, бомбардував із повітря, та відкинути воїнів із захопленого рубежу йому не вдалось. Запеклі бої тривали тринадцять днів і ночей. Артилеристи гарматної обслуги Дерев’янка разом з усіма десантниками знаходились на передньому краї оборони. Саме в розпалі цих боїв на позиції гарматників вибухнув ворожий снаряд. Тяжко поранений був командир. Сорок діб пролежав він у госпітальному ліжку, а коли повернувся у свою частину, – довідався про нагородження його орденом Слави II ступеня. Якраз тоді йшла битва за Берлін. Разом із піхотинцями Андрій Дерев’янко брав участь у боях у Трептов-парку, на Селецькому вокзалі. Його новенька 152-міліметрова гармата била по рейхстагу. Прицільні снаряди лущили вогняні точки противника, здіймали дим і куряву на почорнілих стінах споруди.

30 квітня о 21 годині 50 хвилин розвідники 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії сержант Єгоров і молодший сержант Кантарія встановили на куполі рейхстагу радянський Червоний прапор. Але в будинку ще точилися запеклі бої. Лише 2 травня ворог викинув білі прапори й припинив опір.

Повернувся Андрій Дерев’янко в рідне село Ковтуни влітку 1946 року. Привітав матір, відвідав рідних і близьких. Тоді згадав про дівчину Олександру із сусіднього села Мицалівки. Невдовзі справив весілля і включився у самовіддану працю по відбудові рідного колгоспу. Та раптом його запросили у Золотоніський райвійськкомат. Тут дізнався, що Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року він нагороджений орденом Слави І ступеня. На грудях героя засяяла золота зірка найвищої солдатської відзнаки.