Слово про маму
ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК
Колошкаю кроками темряву тиху,
Не прагну благати безжальну катиху,
Катуй мене, чорна, катуй і клени.
Катуй мене люто за правом вини,
Катуй мене, клята, обман розмети.
Куди я спішив? До якої мети?
Кого обігнать я хотів, ошукати?
Пощо нині, доле, нестерпна така ти?
Що цими рядками, немов нагаями,
Шмагаєш навідліг мене коло ями,
Що маму від мене взяла назавжди,
Катуй мене, тьмаво, катуй, не щади.
Але, якщо можна простити мене,
Прости мені, мамо, прости за одне:
Що я за життя не спромігся для тебе
Знайти оце слово, ласкаве і тепле.
А тут ще й надворі погибель достоту,
Колючіший скипень від того осоту,
Промерзла до кістки землиця тремка,
А в тебе трунонька тоненька така.
Калино, сестрице, благаю, молю,
Зігрій ти за мене там неньку мою.
У тебе ж від жару аж біле коріння,
Того твої грона – багряне горіння.
Та бризнув дзвінок телефонний у тиші,
Думки шмигонули навсебіч, як миші.
– Алло! – кажу. – Хто там? – Нікого. –
Алло!.. –
Далеко у трубці лише загуло.
Надривні, мов крики чаїні, гудки…
Печуть мене, мучать хапливі гадки.
А може, це ти звідтіля уже, нене,
Не можеш попасти на номер до мене?