Слово про маму
МАТИ
Немає в Марфи сім’ї, ні роду,
Лише з паперу цупкого звістка…
Білява хата в кінці городу,
Струнка тополя — її невістка.
Без неї мати не з’їсть, не вип’є,
Говорить з нею, допоки днину
Цибатий півень крильми не виб’є,
А потім плаче і кличе сина.
А в Ганни місяць прибивсь до хати.
Живе, мов біла її тривога.
Втомилась Ганна людей питати,
Одна надія іще — на Бога.
Ото в куточку шамтить з розпуки,
Де «Мати Божа» висить єдина;
Поб’є поклони, позводить руки,
А потім плаче і кличе сина.
А в Стефи всюди — своя манера,
У неї повінь в очах блакиту,
Про страдну долю свого мінера
Воліє ліпше повідать світу.
Та ятрить рану в душі глибоку,
Щоб знала правду і юна зміна,
На людських діток погляне збоку,
А потім плаче і кличе сина.