Слово про маму
СВЯТО У ДИТБУДИНКУ
Оці платтячка бальні
одягне хтось інший. Колись.
Вони довго висітимуть
в шафі, чекаючи світла.
Бережливість сирітства.
Дитячий будинок. Вдягнись,
моя подруго менша,
у барви яскравого літа.
Хай подивляться люди,
яка ти в нім горда стоїш,
хоч з чужого плеча
співчуття на плечах твоїтерпне
Ти ніколи й нікому
дитинства свого не простиш
І насамперед їй… п’яній жінці
без права на тебе.
Гості, тихі лицем,
у долонях ховають сльозу.
Традиційно на свято
приходять вони в дитбудинок
Білий бант, ніби квітка…
Вальсуй, моя сестро,
вальсуй
серед споминів й суму
до казки своєї, до світла.
І, можливо, дорослі —
не мами й не тата твої —
зайвий раз, обережно
на власних дітей озирнуться:
чи не боляче їм,
як самітній, до крику, тобі,
коли з вікон, як фільм,
нескінченна на родичів вулиця.
Там, навпроти, будинок,
із вікон якого — любов:
«Грицю, снідати!»
«Катю, збираймось на дачу!»
І стоїть оця дівчинка,
в серці — то зло, то добро,
і печалить усіх
в дитбудинку розпачливим плачем.
І вмовляти доводиться:
«Ксано, вдягайся хутчіш.
Ти сьогодні танцюєш
у світлому платті на святі».
То ж всміхайсь, моя сестро,
дитячі печалі облиш
для потертої ляльки,
яка залишилась в кімнаті.
І забудь, що ми тут,
що за іншу спокутуєш гріх,
і що жоден із нас
від сирітства тебе не вберіг.