Слово про маму
МАМО, МАМО!
Мамо, мамо! Важко тобі, знаю,
День стрічать у безпросвітній млі,
Як чужій, ходити в ріднім краї,
На своїй спустошеній землі.
Снідать сядеш – і упустиш ложку,
Страва в роті зайва і гірка.
– Що, старий, мо’, посолити трошки?
Тільки солі в нас нема й дрібка.
Горю свому вірити не хочуть.
За вікном безшумно пада сніг.
Мати каже: – Де ж то наш синочок?
Чи дійшов він, бідний, до своїх?
Син побув три дні і ген подався
Крізь осінній морок і туман.
На світанку тихо попрощався,
У кишеню хліб поклав, наган.
Сон приснився, та такий поганий:
Одломилась гілка на вербі!
Ти, тривожна, вибігла на ґанок,
Руки заломила у журбі.
Кинулась у двір, пополотніла,
Потім бачиш – журишся дарма:
Та верба стоїть – насправді ціла,
Біла і пухнаста, як зима.
Тож тривожитися ні до чого!
Ти не вір, старенька, більше снам.
Віру май у нашу перемогу,
Вір своїм ти месникам-синам!
1942