Слово про маму
МОЇЙ ЗЕМЛІ
Земле моя, всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені! (Ів. Франко)
1
На українській золотій землі,—
Не пам’ятаю вже, в якім селі,
В днедавній час, в давно забуту пору
Безвісна жінка між людей жила;
За довгий вік життя вона пройшла
Нужди й труда тяжкого путь сувору:
Білизну прала, шила на людей,
З криниці воду у мороз носила,
Насущного удосталь для дітей
І те їй заробить було несила,
Але вона багатою була
Землею, на якій в труді зросла.
2
Лиш двоє теплих, вузлуватих рук
Та серце, повне радощів і мук,
Були всім скарбом жінки отієї,
Та скарб той був дорожчий всіх скарбів.
Хто за життя труждався і скорбив,
Той знає ціну радості своєї,
Той щедре серце людям віддає
І навзамін собі добра не просить;
У кого рід свій є і пісня є,—
Для того в цьому світі щастя досить;
Той прироста до рідної землі,
Як житній кущ корінням до ріллі.
3
Та жінка матір’ю була мені;
В моїх піснях звучать її пісні,
Із уст її почув я вперше слово,
Якому потім дужі крила дав;
То спить воно в душі, мов тихий став,
То, наче буря, збудиться раптово,
І ген летить, і потряса серця
Всевладним чаром отієї сили,
Якій нема ні краю ні кінця,
Тим співом вільним, дужим, прудкокрилим,
Що визрів у душі моїй живій,
Як визріває колос степовий.
4
Коли в житті кінчила мати шлях,
Під небом цим, в зелених цих полях
Останнім тихим сном вона спочила;
Навік заснули руки трудові,
І жар життя, що грав колись в крові,
Згасила холодом своїм могила.
Розпалось серце й наново злилось
З суворою і рідною землею,
Що в шумі трав і гомоні колось
Обіймами розкрилась перед нею…
Куди не йду тепер — моя земля
До мене рідним словом промовля…
1949