Слово про маму
МАМО, Я ХОЧУ ПОГОВОРИТИ...
Мамо, я хочу поговорити з вами
У вашім житті і в вашій смерті,
Як ви колись перейшли полями,
Нас беручи на долонечки вперті.
Ось я бачу ті очі синії,
Пальці відчую завжди вузлуваті.
Б’ється мороз в посивілому інеї,
Мерзнуть шибки у Малишковій хаті.
Он він сидить – не хитрюга мій батько,
Пару чобіт все тачає в базарики.
Тихий і чесний, звичайно – багатько,
Крапля олії, сухар до сухарика.
Крапля олії та ложка кулешику,
Хліба крихтина – й за неї турбота.
– Їж, мій Андрійку, та їж, мій Олешику,
Їжте, дитята, бо завтра робота.
Може, він чобіт продасть для почину,
Сонце над ним стане радістю прошите,
Мати ж останню продасть спідничину
Нам на штани, на букварики й зошити.
І поведе нас до саду доріжкою,
І подарує глевтяник на подив,
І посміхнеться такою посмішкою,
Що я в житті вже ніде не знаходив.
Ту, що в житті, наче ластівка з громом,
Хлопця в дорогу проводила з хати:
– Чом ти, сину, не став агрономом,
Нащо ті вірші почав ти писати?
І задивлялась у зморшках тривожна:
– Де той малий, що пішов без тривоги?
Я б тобі хліба приніс, якщо можна,
Я б тобі пісню приніс, якщо можна.
Мамо, до тебе немає дороги.
Пісню б оту, де ті очі дівочі
Сяють і ріки шепочуть з гаями
(В’ється в Ревуцького аж до півночі,
В Майбороди виліта солов’ями)
Пісню б оту…
А я пісню не рушу,
Тільки вклонюся дорогам і нивам,
Тільки візьму вашу ласку і душу,
Може, від того я стану щасливим.
Там, де синь-Дунай,
Там, де зелен гай,
А вже серця мого трудного,
Мамо, не займай.
В’ються пташки крила,
Де твоя могила,
Тільки слідочок
З-під білих ніжочок,
А де мати походила.