Слово про маму
БІЛЬ МАТЕРІ
Коли сказали, що далеко,
А хтось додав — в Афганістан,
Вона спинилася із глеком,
Немов корчем схопило стан,
І молоко все розлилося.
За плотом скрикнуло маля.
А їй тоді на мить здалося,
Що то схитнулася земля.
Мов заніміла. Працювала
І дні, і ночі на полях,
Листів од сина все чекала.
І оживала в тих листах.
Коли сказали (хто ж то перший?),
Що її сина вже нема,
Вона спинилася завмерши, —
Стояла здивлено — німа.
Коли сказали голосніше,
Що її сина вже везуть,
Обличчя стало ще блідіше,
В очах — холодна каламуть:
«Все знала, все ж передчувала
На проводах ще рік тому…
Та краще б сина десь сховала
Й сама пішла за це в тюрму…»
…Внесли до хати домовину,
Їй коси вкрила сивина,
Й хоча б словечко чи сльозину, —
Стояла в горі мовчазна.
Коли взялися опускати
У яму цинкову труну,
Наважилася щось сказати,
Немов прокинулась од сну.
Зробилося нестерпно душно,
І побрела поміж людей.
Заголосила. Тужно, тужно
Повився голос із грудей.
А там на когось накричала
(Комусь грозилася рука),
І смерті Брежнєву бажала
За смерть коханого синка.
І впала… Скільки не просили
Підвестися,— земля ж, моріг, —
Всю ніч до ранку голосила,
Й ніхто в селі заснуть не міг.
Минула днина. Темінь всюди.
Знов плач — над хутором луна.
Пішли, допитуючись, люди,—
А то на цвинтарі вона.
І так вже місяць; вдень працює,
А звечора до сина йде.
Неначе й справді його чує,
Розмову, як з живим, веде.
І цілу ніч, аж до світання,
Нема, нема тому кінця.
Болючий стогін-завивання
Пронизує людські серця.
Сама себе переконала,
Що то не син у тій труні,
Що він десь там, на перевалах
В гірській далекій стороні.
1981