Слово про маму
ЛАНЦЮГ НІЖНОСТІ
Від самих початків життя, коли пружно в колисці
І пнешся до сонця угору, побачиш тоді:
Всміхається разом із сонцем ще сонце – то Мати.
А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе
Згори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш,
Дозрієш, підеш і забудеш… І раптом: мій Боже,
Мов срібло в минулім заквітле, мов кучері хмарки…
Це ж вантаж любові найбільший, і де ж він?
Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмарки
І серце тремтить: – Буду вдячний! та вже їх немає,
І бачиш, що вдячність твоя розростається, й світить,
І світить на тих, що минули й не чули подяки,
І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то – дар наш,
І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність,
тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині.
Віддай її мудро, це Бог пов’язав у ланцюг нас,
Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правнуків,
знаком, що лучить і кров, і насіння, і вічність.