Слово про маму
МАТИ
Не дорікайте своїй мамі,
Що не читає Муракамі,
Бо всі її турботи про надої
Плямистої корівки Рої,
Про онуків, заклопотаних дітей,
Про безпомічних старих людей,
Щоб зварити юшку дідові-сусіду,
Удівцю та ветерану-інваліду,
Хворій подрузі надати допомогу,
Поставити у храмі свічку Богу.
За всіх вона піклується, переживає,
А Муракамі так і не читає.
Їй ніколи дивитись нові видання.
Вона клопочеться, щоб випасли коня
На тому полі, що торік засіяла.
Так вона про різне дбала, мріяла:
Про світ, про пенсію, природу,
Спекотну, засушливу погоду.
Дощів вже майже місяць не було.
Як виживе врожай, то виживе й село.
Одна на лавочці увечері сиділа,
Не пам’ятаючи, чи їла, чи не їла.
Дивилась на запилену дорогу,
Щось шепотіла молитовно Богу,
Бо не сприймала атеїзм.
Гуділи ноги, мучив ревматизм,
Боліли бур’яном порізані долоні,
Щось важке лізло у засмаглі скроні,
Одна на одну нанизались думи.
«Хотілося б поїхати до сина в Суми,
Та ні на кого кинути скотину.
Отак сама тут, мабуть, згину.
Але у місті жити важче.
В селі і затишно, і краще.
Он як тополя ріже небо.
Чого мені старій ще треба? –
На Батьківщині доживати вік.
Ну що з того, що дід Михайло втік
У Київ до онуків і дітей,
А через рік, сумуючи, помер.
Ні, хоч і кличуть діти, не поїду.
А хто ж води подасть старому інваліду?
У чоловіка швидко заросте могила.
Доки в руках якась є сила
І голова при розумі, – не зрушу,
А помирати… колись мушу.
Та ліпше вмерти на своєму полі,
Своя земля не важча волі,
Не важча курячого пір’я».
Вже небо виткало сузір’я,
А мати все не йшла до хати,
Хотілося ще трохи зачекати
Й докупи важкі думи позбирати.