Слово про маму
ВДОВА
Була у нас в селі одна вдова,
А в неї двох синів, соколів два.
Бувало, бідна ночі не доспить.
Піклується, плекає їх, учить.
І виросли такі парубчаки,
Здорові, гарні, мов два дубчаки.
До книжки перші, перші до робіт,
Найкращі хлопці на цілий повіт.
Любили маму, а вона на їх
Дивилася, щаслива. Щастя – гріх!
Прийшла війна, пішли її сини.
Розвіялися удовині сни.
Як мряка на полях, як вишні цвіт,
Осталася сама на старість літ.
Не видержала мати.
Щось її попсулося у бідній голові.
Ні хати не пильнує, ні двора.
Тільки селом снується, як мара.
І зазирає пильно в кожний кут,
І шепче сумно: – Ні, нема їх тут.
Вони, мабуть, у лісі, ген аж там,
Я їх знайду, не дам синів, не дам!
І ніби птах, зірветься і жене,
Не знає, що синів не дожене.
Бо їх війна несе, як гураган,
Там, де нема нічо, крім болю й ран…
Не було ї не раз днів два і три,
А тут дощі такі, такі вітри,
Що Бог один лиш знає, як вона
Не згибіла у полі де одна,
Що не пропала марно серед гір
(Мабуть, таких боїться навіть звір,
І смерть боїться, чи щадить коси –
Не забирає, хоч її проси).
Вертається. Така вам, що мабуть,
Куди то кращих до труни кладуть,
Лиш тії очі, ніби свічки дві,
Ніби у полі огники блудні.
Уста ж неначе шепчуть молитви:
– Моїх синів чи не стрічали ви?
Моїх синів, моїх, моїх, моїх! –
І розрегочеться. Пекельний сміх!..
Чимало горя в світі я видав,
Чимало й сам в життю його зазнав,
Чимало всяких бачив я страхіть –
А від сміху того мене млоїть.
Мабуть, такими не рида слізьми
Ніхто, як мати з болю за дітьми.
Та що й казать! Немає в мене слів
На ті терпіння, що народ терпів.
Оповідання моє лиш слова,
А дійсність, гляньте, – сива голова!
А дійсність – в серці рана незгійна.
Це все вона, це все вона – війна!