Слово про маму
Спить жінка, розкинувши зморені руки...
Спить жінка, розкинувши зморені руки,
Чорна коса, неначе далека важка дорога,
По подушці мережаній в’ється…
Спить жінка, чоловіку на руку тужаву
Поклавши довірливо голову.
Спокійно і затишно їй,
Бо сила тієї руки незбагненна;
Вона може вирвати дуба, розтрощити скелю,
Вона може взяти її і понести до сонця,
Вона може, повинна змогти все,
Бо поруч спокійно сплять четверо…
Виноград визріває,
Заплівшись між рамкою і між дзеркалом,
Полумиски в миснику стихли мережано.
Пахучі ложки товстобокі у глечику сохнуть,
На долівці стихає осоки голосиста пісня.
Коло печі новий ослін, аж сяє –
Гриць змайстрував,
А як пальця молотком влучив –
Не заплакав (уперше),
Тільки матері в очі глянув…
Виріс дивний якийсь!
Катря півні малювала на комині,
Мати натрапила – засоромилось дівча.
Ростуть діти!..
Спить жінка, на сильну руку поклавши голову,
А поруч на ковдрі її невеличка рука,
І така вона проти тієї – крихітна й безпомічна,
Та може звалити дуба, розтрощити скелю,
Та може все!
Може, коли вона поруч…
Спить жінка – і сниться їй,
Що лежить голова її
На руці чоловічій,
А в присмерку білий трикутник солдатський,
Неначе осколок гарячий у серці,
Кожне слово пульсує, мов жилка на скроні.
Спить жінка, сплять діти, спить хата –
Не спить останній
Солдатський лист.