Слово про маму
ЛИСТ ІЗ ДОМУ
Конверт застарілий, давній. І трохи зжовклий.
А штемпель і дата свіжі: відіслано лиш позавчора.
Зворотна адреса чомусь не дописана… нібито з дому…
Від кого?
З близької рідні на селі вже, здається, нікого нема,
вже батьківську хату, мабуть, розібрали… Безслідно.
Нерівні, невпевнені літери – схоже на мамину руку! –
вона так писала колись… Дуже-дуже давно.
Чи недавно?
Бо місяць такий же, як був у дитинстві, –
червоний і круглий, утупився в душу крізь шибку, –
і нікуди в світі від нього сховатись… Безсоння
таке ж мерехке.
І аркуш у косу лінійку.
Слова то видніють, а то пропадають:
і цієї весни знов до нас ніхто не приїхав
ми ждали усіх вас на поминальну неділю
або як у нас по-поліськи кажуть –
на радовницю чи дєди
може ти іще не забув не забув
а сама я вже бачиш забула на які саме поминки
може це на Хомин вівторок
ми прив’язували до сволока
на довгій мотузці коржа серед хати
а ви малі тоді бігали туди і сюди
і з розгону на бігу відкушували від нього
може ти іще не забув
це робили весною як місяць ставав уповні
ми ждали вас і знов ніхто не приїхав
а тепер уже пускали людей на кладовище
бо тоді не пускали як хмара
пішла на нас із Чорнобиля
казали не можна сидіти надворі
тоді поминати не можна було
а чи всюди не знаю
приїздіть хоч тепер
тут так тихо і гарно
вишні вже зацвіли чую люди садять картоплю
хміль чомусь обірвали навкруг ще тієї весни
як з Чорнобиля хмара пішла
кажуть більше його на Поліссі ростити не треба
тепло стало все добре
от тільки наші могилки із батьком
бур’яном заросли полином
приїздіть вже не страшно
це все.
Застарілий, пожовклий конверт.
І місяць, і штемпель якийсь нечіткий.
Гойдається корж на мотузці –
з дитинства.