Слово про маму
«НАМИСТО БРИЗНУЛО, ЯК КРОВ ІЗ СЕРЦЯ…»
Намисто бризнуло, як кров із серця,
розсипалось, заплуталось, згубилось,
забулось, відболіло, відмолилось.
Скажи мені, чому намисто рветься?
Буває так… коли терпіть несила,
і біль на самоті тебе здавив,
коли так хочеться не тиші – грому,
сама ти рвеш задушливу оздобу,
і по одній стікають намистини
у відчаї… Неначе винна
ця ниточка червоних пут у всьому.
Намисто – градом об гладку підлогу,
і сльози – градом об гладку підлогу,
а тиша стук повторює луною,
і сам на сам лишається з тобою.
Буває так… В швидкому танці зблисне,
закрутить, засліпить шалена іскра,
і вже летиш без трепету, без болю.
І віриш в перший спалах, наче в долю,
як вигук з губ зірвалося намисто
у захваті… було неначе тісно
душі в кораловім полоні.
Намисто – дзвоном по лункій оселі,
і сміх твій – сріблом по лункій оселі,
як іскор сніп у небі голубім,
солодкий щем лишивши по собі.
Буває так… Пустуючи, дитина
потягне рученям ясну калину,
немов на міцність випробувать хоче
разок намиста, що так вабить очі,
і ягідним дощем додолу лине,
а ти завмерла на малу хвилину
збентежена… Немов відкрила
для себе зміст життя і суть глибинну.
Намисто – променем в траві шовковій,
а усміх – сонцем у росі ранковій…
Так перетворює дитяче здивування
буденний дощ в веселку сподівання.
Ну, а якби намисто берегла,
ходила обережно, нудно, тихо,
обходила, немов калюжі, лихо,
і для спокою щастя б обійшла.
Не знала б захвату і відчаю не знала,
збентеження і муки відкриття,
і по собі б світам заповідала
буденне, заощаджене життя?
Побачиш, те розсипане намисто
зійде, немов життя твого краплини,
яскравим квітом в житнім полі чистім
для нареченої твойого сина;
суницею, що внук твій невеличкий
на лісовій галявині знайде;
рум’янцем ясним на кирпатім личку
твого правнука. В вічність відійде
кожнісінька краплина твого серця.
Тож не шкодуй, коли намисто рветься…