Ковтунівський навчально-виховний комплекс

 

Таку назву мав творчий вечір з нагоди 80-ліття Івана Семеновича, що відбувся 18 січня у міському будинку дитячої та юнацької творчості. Автори

сценарію записали у розклад історію, літературу, інтегрований урок та урок спілкування. Теми розкривало дуже багато людей: міський голова Віталій Войцехівський, який вручив почесну грамоту почесному жителеві міста Івану Дробному; генеральний директор ДП «Златодар» Володимир Лук’янець, який вклонився Іванові Семеновичу за його мудрість і від імені селян-виробничників вручив ювілярові квіти, премію та страховий медичний поліс; голова Золотоніської районної ради Микола Собченко та перший заступник голови РДА Микола Іщенко, які від усієї громади Золотоніщини побажали поетові добра, натхнення і народження творчих задумів та нагородили спільною грамотою із знаком до неї.

Уже піввіку знайомий з Іваном Семеновичем нині заступник голови обкому профспілки працівників освіти і науки Іван Могила, колись вони разом складали «план щоденної роботи з понеділка до суботи» і, як радив учитель і поет Іван Дробний прагнули дістатись до ядра – учнівських сердець. Орієнтиром чеснот назвав ювіляра голова міської комісії з питань освіти, науки, культури та спорту Сергій Жиденко і вручив йому картину з промовистою назвою «Хата з лободи» – як автобіографічна повість Івана Дробного. Те, що у віршах 80-літнього поета живе казка, зрозуміли маленькі і юні читачі його збірок «Котить заєць кавуна» та «В Златокраї жито половіє». Вони читали на сцені ці вірші і подарували авторові і зайця, й кавуна..

«І Ваша хата з лободи, і груша серед поля – то українська наша доля», – звертаючись до Івана Дробного, зауважила голова обласної організації Спілки письменників України Валентина Коваленко. Колега по перу Людмила Тараненко, окрім своїх освідчень, передала ще й вітальний лист від випускників Киселівської школи 1956 року – вдячних учнів Івана Семеновича.

Усі разом спілчани бажали Івану Дробному здоров’я, вдячності читачів, щоб слово його було неперебутнім, а Україна – прихильною до нього. Вихованці будинку дитячої та юнацької творчості і учні міської школи №6 на цих незвичайних уроках читали вірші, учителі співали на слова Івана Дробного його незабутнє «Лебедине озеро». Про великий талант не опуститись до рівня дитини, а навшпиньки піднятись до нього, про мужність створити себе і незвичайну скромність, коли людина не хоче нікого обтяжувати навіть своєю присутністю (саме таким є Іван Семенович) – говорила начальник міськвідділу освіти Любов Денисюк.

Ветеран педагогічної праці Михайло Нікогда, голова райкому працівників освіти та науки Олександр Нагаєвський, голова міської ради ветеранів війни і праці Раїса Мотрин, колишні учителі на чолі з головою ветеранської ради школи №6 Тетяною Нестеренко, земляк-богуславчанин Віталій Степаненко, поет-аматор і голова профспілки підприємства «Пальмірацукор» Володимир Денисенко – усі вони щиро вітали Івана Семеновича. Педагогічний та учнівський колективи міської школи №6 вручили йому оберіг – ікону Івана Богослова (її написав колишній учень Івана Дробного – Олег Донченко). Захоплено аплодував ювіляр дуету Лесі Орленко та Євгена Воліка, які виконали танець «І я колись був молодим».

– Дякуємо за те, що ти зробив для нас, для Златокраю, для України, – сказала батькові Світлана Дробна. Від імені усієї родини вона вклонилася йому і, між іншим повідомила, що незадовго до ювілею у Івана Семеновича народився правнук – Назарчик і йому батьки вже читають прадідусеві вірші. А після дзвінка з уроків народний камерний хор духовної музики «Воскресіння» піднесено співав Іванові Дробному “Многія літа”.

* * *

Ювілейні урочистості з нагоди 80-річчя з дня народження пройшли 20 січня на батьківщині Івана Дробного – у Богу славці. Квіти та теплі сердечні слова привезли сюди заступник голови РДА Віктор Панченко та начальник районного відділу освіти Лариса Глоба і завідуюча методкабінетом Ольга Пономарьова, голова райкому профспілки працівників освіти Олександр Нагаєвський. Вихованці та педагоги Богуславецького навчально-виховного комплексу імені Максимовича; підготували велику музично-поетичну  програму, присвячену життю і творчості Івана Семеновича. Директор НВК Віра Бондар подарувала ювілярові фотоальбом, де вміщено світлини з краєвидами Богуславця і знімки жителів села. Сільський голова Віктор Головко приготував презент від місцевої громади. Свої вітання адресувало Іванові Дробному керівництво СТОВ «Прогрес». З хвилюванням згадувала спілкування з Іваном Семеновичем його колега, нині голова ветеранської організації Богуславецького НВК Галина Касян. А сам Іван Дробний порівнював сучасну школу із тією, що була в його дитинстві, переповідав епізоди, описані у «Хаті з лободи», говорив про покоління, яке мало б збудувати і комунізм і жити у такому ефемерному суспільстві.

«О бабуні сільські – милі Ганни, Параски і Насті, наче грози вербу, гнуть додолу вас кляті літа. Подолали усе, ідучи через всякі напасті, ваше вічне терпіння і велика, як світ, доброта», – ці слова Івана Дробного Віталій Степаненко поклав на музику і виконував на святковому заході. Жменька таких жінок прийшла на зустріч із своїм земляком – знаменитим і водночас дуже земним. Його двоюрідна сестра Марія Антонівна спекла домашню хлібину і як найцінніший подарунок принесла її Іванові Семеновичу.

Надія КОВАЛЕНКО.

«Думки його із рідною землею» – під такою назвою 25 січня у читальному залі центральної районної бібліотеки для студентів технікуму ветеринарної медицини пройшла зустріч, присвячена 80- річчю Івана Дробного. Ведучі заходу – працівники бібліотеки Валентина Олексенко та Галина Безкровна розповіли про життєвий та творчий шлях ювіляра. Студенти декламували вірші поета, а сам Іван Семенович поділився з присутніми спогадами про своє минуле.

Валентина ОЛЕКСЕНКО, провідний бібліотекар читального залу ЦРБ

Знаменитий учитель

У дні святкування 80-річчя з дня народження поета, краєзнавця, почесного громадянина Золотоноші, члена Національної спілки письменників України, лауреата обласної літературно-публіцистичної премії «Берег надії» ім. В.Симоненка, відмінника народної освіти Івана Семеновича Дробного хочеться розповісти про нього саме як про вчителя.

Про кожного із своїх педагогів можу згадати багато доброго, цікавого, вклоняюсь їм низько за посіяні в мою душу зерна знань. Іван Семенович вирізнявся вимогливістю до учнів та творчим підходом до кожного уроку. Він викладав російську мову і літературу. На його столі поряд з класним журналом і методичною літературою часто лежала «Литературная газета». Він цінував кожну хвилину, тому, зайшовши до класу, після вітання виголошував: «Начинаем работать». Це значило, що поки він робить запис у журналі, ми повинні записати в зошит дату і тему уроку. Потім починалось опитування. Під час цього процесу всі кутки класної кімнати займалися тими, кого Іван Семенович ставив туди з книжкою в руках «долбить гранит наук». Іноді опитуваний знаходився в проміжному стані між тим, хто таки знав матеріал, і тим, хто повинен стати до тяжкої праці «каменяра». Таким він, тяжко зітхаючи: «Ох и тяжелая ж это работа – из болота тянуть бегемота!», ставив додаткові запитання. Ті, хто, простоявши з книжкою у кутку, так і не здобували скарбу, захованого під гранітом наук, люб’язно запрошувалися після уроків на «чаепитие». Відмінникам було дуже цікаво, що ж відбувається за дверима методичного кабінету під час цієї процедури. А ті, хто «чаював» з Іваном Семеновичем, скромно мовчали. Не дізнались про це ми і через 25 років після закінчення школи під час зустрічі однокласників. Хоча уроки Івана Семеновича всі згадували з великою любов’ю.

Часто учитель звертався до нас словами діда Щукаря: «Уважаемые граждане и милые  старушки». А коли і «граждане», і «старушки» замість відповіді на поставлене питання скромно опускали очі, він скорботно коментував: «Глас вопиющего в пустыне!»

Напруги на заняттях не було. Панувало порозуміння між учителем і учнями, взаємна повага. Уроки проходили надзвичайно цікаво, бо у такої творчої людини інакшими вони і бути не могли.

Викладаючи російську мову і літературу, Іван Семенович ніколи не говорив з нами навіть після уроку українською. Ми так і вважали, що рідної мови він не знав. Та одного разу всю школу у терміновому порядку «мобілізували» на порятунок буряків у колгоспі-шефові у Дібрівці. Діти і вчителі пішки йшли невеличкими групками. Наша зграйка дріботіла за вчителями, серед яких був і І.С. Дробний. Учителі про щось розмовляли між собою, у нас були свої балачки. Хоча, звичайно ж, вуха були насторожені, щоб чогось цікавого не проґавити. Коли юрба порівнялася з вітряком, Іван Семенович з захопленням почав розповідати колегам про свою поїздку у музей І.С.Нечуя-Левицького у Стеблів, і той вітряк, що зустрічає мандруючих цією дорогою на Корсуньщині. Ми від здивування пороззявляли роти – наш Дробний знає українську мову, та ще й говорить не так як ми – на місцевому суржику, а так, як пишуть книги!

Дещо пізніше зробили для себе ще одне відкриття. Якось у класі з’явилася новина: «А ви знаєте, що наш Дробний – поет!» Це потребувало підтвердження. Якраз був урок російської літератури. Надіючись задовольнити свою цікавість та ще й зірвати урок, запитали Івана Семеновича: «Чи правда це?» Відповідь була лаконічною і скромною: «Так, правда. Я – автор трьох поетичних збірок. Вони є в бібліотеці , візьміть, почитайте. А зараз – продовжимо урок».

Коли відзначали 50-річчя поета, ми, учні, брали участь у святкуваннях – читали вірші автора. Тоді вперше поряд з І.С.Дробним ми бачили людей, чиї імена були відомі з підручників. Це ще більше піднесло авторитет учителя у наших очах.

Після ювілею Іван Семенович запропонував нам спробувати віршувати, обіцяючи допомогу. Дехто зацікавився, докладно розпитав, як відбувається цей процес, чи потрібно складати план вірша, який хочеш написати. Пробував і я. Але ні ямб, ні хорей не підкорилися мені. І вже тоді я зрозумів, яким великим даром наділена людина, з якою Божим промислом пощастило зустрічатися у щоденному житті.

Святкування 325-річчя возз’єднання України з Росією вимагало проведення виховних заходів у школах. У нашому класі з цієї нагоди проводився збір загону, на який було запрошено І.С. Дробного. Тоді мене вразив дуже короткий виступ Івана Семеновича. І тільки вже читаючи його автобіографічну повість «Хата з лободи», я зрозумів причину. У цьому творі автор розповідає про свого інститутського товариша Миколу Єременка, якого було відряджено у фольклорну експедицію з метою знайти невідомі пісні, які б прославляли возз’єднання України з Росією. Оскільки такої пісні не виявлено, студент написав її сам. Науковцями вона трактована як народна і використана в багатьох дослідницьких працях як пісня, що підтверджує багатовікове прагнення до союзу українського і російського народу. Тоді, у 1979-му, Іван Семенович знав набагато більше, ніж писалося, і більше, ніж ми маємо змогу знати сьогодні. Тому й був таким скромним його виступ на зборі загону.

Навчаючись у Дніпропетровську, працюючи на Кіровоградщині, я завжди з гордістю розповідав своїм знайомим, що мав щастя навчатися у члена Спілки письменників України, радів новим книгам Івана Семеновича. Зараз, крім основної лікарської роботи, маю хобі – працюю позаштатним екскурсоводом туристичного бюро. Вирушаючи у вільні від роботи дні у подорожі, ілюструю розповіді поезіями свого вчителя. Цінними для мене є його краєзнавчі дослідження.

У 2009 році управлінням культури облдержадміністрації спільно з Черкаським обласним краєзнавчим музеєм оголошено конкурс на кращу регіональну тематичну екскурсію та кращого екскурсовода. Серед запропонованих тем була одна, яка мені близька – «На гостину до М. Максимовича». Початкову освіту патріарх української науки, перший ректор Київського університету М.О.Максимович отримав у Золотоніському Зозулівському Благовіщенському монастирі, у школі, яка дала початок нинішній міській №6, яка у цьому році готується відзначити своє 250-річчя. У ній навчався я, тут вчаться мої діти. Щоб систематизувати матеріали про М. Максимовича, я взявся за виконання цієї роботи. Умови конкурсу передбачали наявність рецензії. І.С. Дробний є земляком М.Максимовича. Саме завдяки його краєзнавчим дослідженням знайдено місце маєтку Тимківських поблизу Богуславця, зроблено розкопки. Тому я й звернувся до Івана Семеновича з проханням прорецензувати роботу, на що отримав миттєву згоду. Через кілька днів пролунав довгоочікуваний телефонний дзвінок. «Віталію, я в твоїй роботі знайшов помилки, тож чи не будеш ти проти, якщо я їх виправлю?» Отримавши згоду, Іван Семенович приступив до роботи. І коли я отримав рецензію і свою роботу з виправленнями, був вражений творчим підходом великого майстра до буденної на перший погляд справи -рецензування. Виправлені не тільки граматичні помилки. Над деякими абзацами стояв знак питання з написами: «Може, може…», «Невже». В певних місцях учитель рекомендує змінити одні поетичні рядки на інші. Є поради додати в розповідь певні матеріали і чітко вказані джерела, де їх можна взяти.

Відтоді діє туристичний маршрут «На гостину до М. Максимовича». Він зацікавив туристичні агенції. За ним уже проїхали групи із Золотоноші, Борисполя, Харкова. Є надія, що не заросте бур’яном стежка до старої липи Максимовича на краю Богуславця, оспіваної поезією І.С. Дробного, не буде забута могила великого генія науки у Прохорівці. А я як реліквію зберігаю поряд із книгами І.С. Дробного з його автографами чорновий варіант конкурсної роботи, правленої учителем від Бога. Як же все-таки прекрасно навіть у дорослому віці відчувати, що є у тебе вчителі, до яких можеш звернутися за допомогою, за порадою. І коли вони є – якось спокійніше стає на душі.

Віталій ПОБИВАНБЦЬ, лікар. м. Золотоноша.

«Вісник Золотоніщини», 28 січня 2011 року