Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Роздуми вголос

Життя прожити-не поле перейти… Цією мудрістю мало кого можна  здивувати, – думав я, йдучи зимового вечора безлюдними вулицями рідного Вознесенського. Ці думки не випадкові, вони пов’язані із учителем, перед іменем якого варто стати на коліна. Мабуть, через наше складне життя ми не часто у дорослому віці згадуємо своїх учителів. А може, щось інше є тому причиною… Проте сьогодні я не сам іду до вчителя, зі мною мої учні -восьмикласники. Очевидно, саме через це так тривожно на душі.
Порипує сніг, осипається паморозь. Снуються думки…
Далекого 1970 мене, четвертокласника, буквально зачарувала наша нова учителька – Мерімеріна Лідія Миколаївна. Темноволоса, бадьора, енергійна, вона не могла не сподобатися. Немов маленькі пташенята, слідкували ми за кожним її рухом. Наші серця були сповнені гордості, бо Лідія Миколаївна була найкраща: і під час перерв, і на уроці математики, і під час позакласних заходів. Вимоглива і добра, лагідна і строга-все було поєднано у ній . Не подумайте, що це фантазія. Ні, це було дійсно так . Математика-не простий предмет. Але наша вчителька так уміла донести її до дитячих розбурханих думок, що найскладніше здавалося простим і звичайним. Вона не рахувалася із своїм часом, довго працювала додатково. А як переживала за свій клас! Нехай хто спробує із старшокласників образити нас. Довгі роки ми були лідерами із збору металобрухту і макулатури, за що їздили на екскурсії до Києва, Москви, тодішнього Ленінграда .
Не хочеться вірити, що це було дуже давно, що сьогодні і я уже не той школяр, а учитель. Пам’ятаю, як кілька років мені довелося працювати разом із колишнім своїм класним керівником у одному класі. Спочатку дуже хвилювався, але незабаром зрозумів, що поруч надійний колега, рідний учитель, який і допоможе, і порадить, і просто не помітить педагогічного промаху, але згодом по-учительському непомітно підправить, підкаже.
Але роки так швидко летять. Куди вони поспішають? Чому? Не хочеться бачити своїх учителів не такими, якими зберегла їх наша ще дитяча пам’ять. Тому і хвилююся, бо зі мною сьогодні зовсім інші учні, не такі, як ми були. Це підлітки нового століття. Як вони сприймуть мою улюблену вчительку, яка для них просто бабуся… Чи в’язатиметься розмова? Чи приворожить їх Лідія Миколаївна, як мене колись?
Безліч запитань. Поки що без відповідей. Та й візит наш не звичайний: моїй учительці виповнювалося 75. Ми ішли не тільки привітати, а поговорити з незвичайною людиною.
Інтерв’ю з нагоди 75-річчя
– Шановна Лідіє Миколаївно, як Ви вважаєте, чи вдало склалося Ваше життя, чи щасливі Ви?
– Думаю, що іншої долі я не хочу. І зараз відчуваю себе вчителькою: я не байдужа до оточуючих, до всього мені діло, не можу пройти мовчки, коли бачу щось не так… Читаю газети, книжки, дивлюся телепередачі. Навіть інколи сперечаюся із нашими депутатами, коли вони не так поводяться. І сьогодні моє життя цікаве, воно не втратило змісту, а це головне.
Я щаслива своїми дочками. У мене чудові зяті. А онуки у деякій мірі переросли мене, і це природно.
На жаль, не все так у цьому світі, як мені б хотілося…
– А що б Ви змінили сьогодні ?
– Мене боляче вражає людська байдужість, ранить грубість молодих людей, неповага до старших. От хто сьогодні поступається старшим місце у громадському транспорті?  Шкода, що і в селах уже не всі вітаються.
– Кажуть, що учитель живе у своїх учнях. Кого із своїх випускників, Ви пам’ятаєте найбільше ?
– Я пам’ятаю, здається, усіх. Хочу не забути нікого. Можу навіть зараз сказати, за якою партою хто сидів. А пишаюся майже кожним учнем: чи це письменник, чи лікар, чи учитель, чи просто трудівник. Буває і так, що хтось спіткнувся, помилився, то я і тепер даю пораду, а треба, то і присоромлю, бо я -учитель.
– Лідіє Миколаївно, а математикою займаєтеся?
– Як же без рідної математики, якій я віддала 40 років у школі! Та й не тільки тут, ще ж і у Черкаському педінституті, та навіть після виходу на відпочинок. Ось у мене зошити, де розв’язано сотні складних задач із поясненнями до них.
– Лідіє Миколаївно, Ви вразили нас своїм оптимізмом, енергією, активністю. Всьому цьому може позаздрити навіть молодь. Чи не назвете Ви якогось власного рецепту вічної бадьорості?
– Секрет простий: жити по-справжньому, горіти, не тліти. Не люблю скаржитися на проблеми. Хоча інколи і не просто самій, а я борюся. Хоча роки і беруть своє, а я не здаюся .
Учительська доля не проста, рідко коли усміхається, особливо зараз, але ж яка вона неповторна. Повернути б літа назад, я б знову була учителем, і тільки математики .

Володимир Макаренко,учитель Вознесеньської ЗОШ,
Віталій Горбач та Богдан Скорик учні 8 класу.
«Вісник Золотоніщини», 27.01.2012