Іван Дробний про Василя Симоненка

ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКУ

 

Від болю в рамці зойкнула газета –

І попрощались каро з-під повік

Печальні очі мудрого поета

У молодий, у лермонтовський вік.

Його талант з вершечку лиш зажеврів,

Обпікши пельку сталінській брехні.

А скільки зароджених шедеврів

Схололо на вулканній глибині!

 

То з ляку їх гулагівські горили

В міліції кулаччям усмирили

На станції, що імені Шевченка,

В свої лабети взявши Симоненка.

 

Вони б те саме скоїли й Шевченку,

Якби той жив, – не тільки Симоненку.

Тепленького спровадили додому,

Щоб більше вже – ні блискавки, ні грому…

 

Дарма, кати! У ваше тім’я й дім

Б’ють Василеві блискавка і грім.

Он шерсть димить – кружля смердючий пил.

«Життя не наліза на ваш копил!..»

 

Все вище час твою підносить хвилю

Над буднями житейської ріки.

Ти мало встиг, та те,

що встиг, Василю,

Не на роки нам буде – на віки.

 

У СИМОНЕНКОВИХ БІЇВЦЯХ

Літо 1990 року

Стелилась м’яко під «Ікарус»

Полтавським «ель» в селі земля:

Котився він по теленарис

Про Симоненка Василя.

 

А об’єктив салоном плавав

І фіксував, увага весь,

Як сяє внучка Мирослава,

Як хмурить брови син Олесь.

 

Побіля хати – рідна мати.

Вінком при ній – уся рідня.

На цвинтар вірші почитати

Пішли до діда Щербаня.

 

Поета слово полум’яне

Звучало вже не з-під поли.

І при столі брати-слов’яни

За нього чарку підняли.

 

Витав у хаті й на городі

Його поезії мотив.

Усі були по вінця горді,

Що йдуть отам, де й він ходив.

 

Все просте: сонях, кукурудза

Та річка Удай звіддаля.

І незбагненно: звідкіля

Ця Василева диво-Муза,

Ця геніальність Василя?!

 

НА ВІДКРИТТІ НАДМОГИЛЬНОГО ПАМ’ЯТНИКА
         ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКУ

                                                     13 грудня 1967 р. в Черкасах.

                                                         Присвячується скульпторові

                                                        Станіславові Грабовському.

 

В справедливій вічності граніту,

Щоб помилку виправить, земля

На цей світ вернула з того світу

Людям Симоненка Василя.

 

Небо й поле – ох, які ж ви милі!

День, мов птах, за обрій одліта.

Квіти і промови на могилі.

Радіо- і телесуєта.

 

Чув хвальбу він щиру і нещиру,

Бачив потаємні камінці,

Вийшовши з довічної квартири,

Мов з-за столу, з книжкою в руці.

 

О, знайома мудрість кароока,

В молодих залисинах чоло!

Не було вас тут чотири роки,

Аж чотири роки не було…

 

В погляді і радість, і тривога

І жага колишня, і порив.

Він дививсь на скульптора, як Бога

Що його удруге сотворив.

 

Мов казав, зібравшися на силі,

Подолавши болі та жалі:

– Відтепер я, друзі, не в могилі,

А стою із вами на землі!

 

ШКОЛЯРИК ІЗ ПІД ПОЛТАВИ

Василикові Симоненку

 

На «катюшиних» стрілах

Мчало рідне «ура!».

В 43-ім горіла

Тут, як швед, німчура.

Діток в школу манило

Ще у ранах село.

Бузинове чорнило

Кров’ю з ран тих було.

В класі ціла морока:

Дим – ледь видно буквар.

Крав сльозу він із ока

І тікав у димар.

А у класну кімнату

Персь мороз, як вогонь…

Вчився хлопчик писати –

І навчився, либонь…

Згинь, словесна полово!

Геть, фальшиві тузи!

Те лиш золото слово,

Що із крові й сльози!

 

СИМОНЕНКОВА РАЙДУГА

 

Дано в школі учню золотому

В путь-дорогу золоту медаль.

Мамі сином сонях став край дому,

Щоб поменшить мамину печаль.

 

Як лишав приудайські отави

Василем осідланий Пегас,

Відштовхнувсь копитом від Полтави

І махнув крізь Київ до Черкас.

 

Університетську світлу залу

Пронизали думи золоті –

Й полетіли. Райдуга вставала

На небеснім їхньому путі.

 

Хоч вона, звичайно, не сталева –

Вся зі слів. Здається – що слова!

А стоїть веселка Василева.

І Дніпро під нею проплива.

 

Їй – сіять, хоч як гримить та блиска

Й хтось сичить, що Боже борони.

Край один – у радощах колиски,

Другий край – у смуткові труни.

 

ДРУЖНІЙ ШАРЖ на публікацію В. Симоненком вірша «УМАНСЬКИМ ДІВЧАТАМ», у якому про них сказано:

«Ви не гірші нічим од Венери,

А вона ж цілий світ потряса

 

В Умань їхати по вірш,

Тратить час і гроші?

Та дівчата є не гірш

І в Золотоноші!

 

Кожна – сарна молода.

Очі – мов ожина.

А Василь відповіда:

— Свариться дружина.

 

Їй поклявсь про дів мовчать,

Бо моя Людмила

За тих «Уманських дівчат»

Голову розбила.

 

Йване, тож порад не сунь –

Я в Золотоноші

І не гляну на красунь,

Хоч вони й хороші.

 

Голова болить мені

Від отого дива.

Краще вип’ємо в чайній

По бокалу пива.

                                       Літо–осінь 1960 р. м.Золотоноша

Погода