ДИТЯЧА АГРЕСІЯ – ЩО ЦЕ?

Дитина поводиться агресивно. Можливо, батьки і педагоги не вживають це поняття, але з самого проблемою стикаються щодня, переживаючи прикрі хвилини. Двоє хлопчиків влаштували бійку, дівчинка скаржиться на однокласницю за образливе прізвисько, яким та її називає, ще хтось демонструє зухвалий непослух, навідріз відмовляючись виконати вимогу мами чи педагога… Все це прояви агресії, хоча й різні. Вони потребують відповідної реакції з боку дорослих, і необхідно знати, що спонукає дітей до таких дій. Тільки за цієї умови можна сподіватися на подолання небажаних проявів поведінки.

Отже, що таке агресія, чому вона виникає і як її подолати?

Психологи визначають це явище як поведінку людини, спрямовану на заподіяння шкоди іншій людині. Звичайно, міра цієї шкоди може бути різною так само, як і .форма прояву.

Найгрубішою і неприхованою є фізична агресія — заподіяння фізичної шкоди: бійка, штовхання та ін. А найпоширеніша – словесна агресія: образливі прізвиська, лайка, поширення пліток, погрози, докори і звинувачення, а то й просто вираження агресивних почуттів через крик, верещання. Останнє дуже поширене серед дітей молодшого віку, а то й молодших школярів, неврівноважених і таких, що звикли домагатися свого будь-якою ціною.

Іноді з різних причин прямо виразити агресивне ставлення до того, на кого воно спрямоване, буває неможливо. Тоді вдаються до непрямої агресії: виявляють агресивні дії до іншої особи, яка має певне відношення до справжнього адресата. Наприклад, діти, посварившись між собою, можуть надавати стусанів і молодшому братові справжнього кривдника або його собачці чи зіпсувати його речі. Прояв непрямої агресії — це і кидання спересердя предметів на підлогу (биття посуду), гримання дверима чи стукання кулаком по столу.

Одним із проявів агресії є і негативізм — намагання діяти всупереч вимогам, протидіяння авторитету. У дітей негативізм як впертість, відмова виконувати розпорядження дорослих є досить поширеним явищем.

Розрізняють агресію зовнішню, спрямовану на інших людей, і внутрішню (аутоагресію) — на самого себе, як-от: звинувачення себе в нещасті, що сталося, іноді навіть придумування собі покарання. Крайнім виявом аутоагресії є заподіяння собі фізичної шкоди: кусання, дряпання себе, що спостерігається у хворобливо неврівноважених дітей.

Більшість психологів поділяють думку, що агресивність — вроджена властивість кожної живої Істоти як здатність до активності, спрямованої на задоволення своїх потреб. Ця думка підтверджується очевидного агресивністю зовсім маленьких дітей. Справді, дитина не може задовольнити свої потреби інакше, як привернувши до себе увагу дорослого: вона кричить, коли хоче їсти чи почувається дискомфортно від мокрої пелюшки.

Трохи пізніше малюки, не отримавши бажаного, виразніше демонструють своє невдоволення: сердито замахуються ручкою, а то й можуть вдарити, щипаються, кусаються, брикаються, коли їм чинять перепони. Так само агресивно вони вирішують і конфлікти між собою, яких виникає безліч. При цьому проявляється рухове збудження і фізична агресія.

Поступово, розвиваючись у суспільстві, дитина засвоює прийнятніші форми взаємин між людьми у процесі захисту своїх інтересів і самоствердження. Власне, увесь процес виховання і розвитку дитини як особистості — це формування, з одного боку, її активності, без якої неможливі творчість і самоствердження, а з іншого – здатності бути активною і стверджуватися не всупереч іншим людям, а разом з ними у процесі конструктивного спілкування. Все це стає можливим завдяки засвоєнню моральних норм. Психологи вважають, що п’ятилітній вік —переломний для дитини, коли вона вже може керуватися моральними нормами.

Таким чином, агресивність як прояв активності властива всім людям. Тому в широкому розумінні її не можна тлумачити як негативне явище. Позитивний бік агресивності як здатності до активності — це ініціатива до подолання труднощів, боротьба за виживання, самовдосконалення. Негативного значення агресивність набуває тоді, коли через недоліки соціальної адаптації людина конфліктує з оточенням, неадекватно засвоює і порушує моральні норми, завдаючи шкоди іншим.

Отже, стикаючись із проявом агресії у дитини, педагог має зрозуміти, які причини за нею стоять. Від цього залежатиме вибір тактики педагогічного впливу на дитину.

За зовні подібними проявами агресії, наприклад, бійкою, можуть стояти зовсім різні мотиви. Агресія могла бути ненавмисною, спровокованою імпульсивними діями гіперактивної дитини. Відомо, що у таких дітей надмірно висока збудливість і дуже слабке гальмування. Тому їхня нестримна рухова активність може проявитися і в задерикуватості, коли дитина, не подумавши, імпульсивно кидається в бійку. Як правило, такі діти незлостиві, не мають лихих намірів і, коли їх зупиняють як порушників дисципліни, вони ніяковіють і не можуть пояснити, чому так вчинили. Іноді дитина може навіть заперечувати вчинене (“Це не я!”), чим викликає обурення дорослих, які готові звинуватити її в “безсовісності” та інших моральних гріхах.

Безумовно, за будь-яких обставин бійка неприпустима і у дитини потрібно виробляти певне “табу”

щодо заподіяння іншому фізичної шкоди. Але виробити його можна тільки через упорядкування поведінки дитини в цілому. Це буде легше зробити, якщо дитина стане спільником дорослого, коли вона знає про свій недолік і намагається його долати. Боротися потрібно не з гіперактивною дитиною, а разом з нею з її недоліком. Найважливіше завдання дорослих — вберегти дитину від зневіри, коли після численних негативних оцінок іншими вона й сама вважатиме себе поганого і вже не намагатиметься стати кращою. Отоді вже агресивні прояви набудуть іншої, глибшої мотивації, яка свідчитиме про ускладнення стосунків дитини зі світом.

Найчастіше такі ускладнення відбуваються на ґрунті заниженої самооцінки І високої тривожності. Невпевнені, тривожні діти не вміють побудувати свої стосунки з ровесниками і дорослими: вони то проявляють надмірну запобігливість, то раптом ображаються з дріб’язкового приводу і стають агресивними, боронячи своє нібито скривджене “я”. Дитина з низькою самооцінкою постійно захищається від ще тільки очікуваної кривди і фактично сама виступає Ініціатором конфлікту, хоч і не усвідомлює цього, а отримавши відсіч, скаржиться. Не вірячи в добре ставлення до себе, такі діти дуже самотні, бо суб’єктивно протистоять “ворожому світові”. Це небезпечно: дорослішаючи, в підлітковому віці, в пошуках розуміння і підтримки такі діти часто потрапляють у сумнівне товариство, стають на шлях асоціальної поведінки.

Психологічні дослідження показали, що діти з низького самооцінкою виростають у сім’ях, які з різних причин не можуть забезпечити їм почуття захищеності, коли їх люблять такими, як вони є, а не завдяки певним досягненням. У таких випадках емоційна відчуженість перешкоджає дитині наслідувати моральні І світоглядні цінності батьків. Звідси парадоксальне на перший погляд явище: часто у доброчесних І зразкових батьків росте дитина з асоціальними, агресивними нахилами.

Розвитку агресивності у хлопчиків сприяє жорстка виховна позиція батька, дисциплінарні заходи якого бувають пов’язані з приниженням: висміюванням, позбавленням привілеїв, фізичними покараннями. Мати ж займає непослідовну, ліберальну позицію. За таких умов хлопчики вороже ставляться до батька, який для них не є зразком для наслідування. їхня ворожість у сім’ї поширюється і на інші сфери спілкування, сприяє розвиткові недовіри і ворожості до світу в цілому.

Причиною агресивної поведінки дитини може бути і завищена самооцінка та рівень домагань, що часто призводить до виникнення так званого афекту неадекватності.

Завищена самооцінка — це завжди перебільшене уявлення про свої можливості і права, ідеалізація себе. Терплячи невдачі, дитина Із завищеною самооцінкою “закриває очі” па їхні справжні причини і намагається знайти “винуватців” серед навколишніх людей  та  обставин.   Так,   справедливе  зауваження

сприймається як незаслужена кривда, адекватна оцінка — як занижена. Це зумовлює і відповідний емоційний стан: настороженість, ворожість, підозріливість. У дитини виникає почуття впевненості в несправедливому ставленні навколишніх, а у відповідь — вибух агресії, яка суб’єктивно оцінюється як захист від кривдників. Це і є афект неадекватності — своєрідна захисна реакція, що допомагає дитині відгородитися від реальності І зберегти високу самооцінку.

Здебільшого витоки такого небажаного розвитку особистості криються в особливостях сімейного виховання, коли дитину надміру хвалять за реальні і вигадані чесноти. Часто вона й насправді має ряд привабливих рис: милує своєю безпосередністю, жвавістю, вмінням гарно прочитати вірш, не соромлячись дорослих, яких сприймає як шанувальників своїх талантів. Прийшовши до школи, вона також вигідно вирізняється з-поміж однокласників непоганою підготовленістю до навчання і загальним розвитком, невимушеністю спілкування. Така дитина швидко стає лідером у класі І “правою рукою” вчителя. За цих умов висока оцінка її успіхів забезпечена І спочатку буває адекватною. Проте підтримання статусу успішного учня потребує докладання чималих зусиль, організованості, яких у такої дитини бракує. До того ж, виявляється, що й здібності не однаково високі в усіх видах діяльності. Як наслідок, оцінка рівня досягнень знижується І назріває конфлікт. Спочатку він може ініціюватися батьками, бо в молодшому шкільному віці дитина частіше керується відображенням оцінних ставлень дорослих, ніж своїми власними, які ще тільки формуються. Втім, вона чутливо сприймає всі високі судження про себе й охоче культивує їх у собі. В результаті, отримавши оцінку, яка здається їй надто низькою, вона може жбурнути зошит або розплакатися, сказати щось зухвале вчителеві чи зробити агресивний випад щодо когось Із однокласників, хто, на її думку, користується незаслуженим визнанням.

Особливої педагогічної уваги заслуговує формування особистості дітей-лідерів та запобігання у них проявів агресії. Загалом, лідерство як особливе психологічне явище є позитивним, коли воно базується на очевидних перевагах особистості над Іншими у певних видах діяльності та здатності організовувати діяльність, розв’язувати конфлікти в групі, вести за собою. Таке гармонійне лідерство виникає на ґрунті адекватно високої самооцінки, яка підтримується реальними успіхами І відповідно — визнанням оточення. Це дає змогу лідеру, свідомому своїх переваг, позитивно ставитися до інших людей, надавати їм допомогу І підтримку та беручи на себе відповідальність.

Проте дуже часто лідерські домагання не мають під собою позитивного ґрунту і стають джерелом агресії. Так буває, коли на перше місце в ієрархії мотивів поведінки виходить престижність.

Діти з такими лідерськими претензіями рано засвоюють, що головне в житті — бути першим, кому всі заздрять, з ким хочуть товаришувати, кого хвалять

дорослі. І справді, дитина добре засвоює правила взаємин з однокласниками і педагогами, демонструє зразкове навчання і поведінку. Але ця дитина не терпить конкуренції, і як тільки з’являється хтось, хто стає врівень із нею або переважає, то це сприймає як загрозу власному благополуччю. Тому вона напружено стежить за успіхами однокласників І радіє з їхніх невдач. Це перешкоджає формуванню їхніх дружніх стосунків з іншими дітьми, вміння співчувати. Оточення для неї — тільки засіб самоствердження. її ставлення до однокласників конкурентне, будь-які успіхи когось Іншого можуть стати приводом для різних форм агресії проти нього: від намагання тишком-нишком перешкодити успіхам до словесної дискредитації, а то й просто фізичних агресивних сутичок.

Конкурентність — серйозна проблема формування особистості відмінників, яких часто педагог і психолог вважають такими, що не викликають занепокоєння.

Звичайно, не всі прояви агресії пов’язані з порушенням самооцінки, підвищеної тривожності та конфліктними переживаннями. Агресивна поведінка іноді просто засвоюється в неблагополучній сім’ї як норма стосунків між людьми. В таких випадках діти говорять іншим грубі, образливі слова, легко роздають ляпаси, не вбачаючи в цьому чогось надзвичайного і недозволеного.

Є ще одна педагогічно досить важка категорія дітей, агресивна поведінка яких пов’язана з недостатньою чутливістю до соціальних норм і недостатньою їх диференціацією. Часто такі діти демонструють виражені егоїстичні тенденції; їхні бажання домінують над заборонами, співчуттям до потреб інших. Ще в дошкільному віці вони, щоб заволодіти іграшкою, бувають агресивними, незважаючи на плач І протести скривдженого. В шкільному віці їхні вчинки ще більше викликають занепокоєння, межуючи з небезпечними: наприклад, під час розв’язання звичайного конфлікту з однокласником дитина застосовує в бійці палицю. При цьому намагання пояснити їй, що вона могла завдати непоправної шкоди іншому, натикається на нерозуміння тяжкості провини. Дисциплінарні заходи викликають у неї озлобленість, переконаність у несправедливості навколишніх. Поглиблюється Ізоляція дитини від колективу, ворожість до нього, що може призвести до формування асоціальної особистості.

Іноді причину такої поведінки дитини можна пояснити умовами вседозволеності в сім’ї, ставленням до неї як до “домашнього божества”, коли її бажання — закон. Прийшовши до школи, дитина виявляється дезорієнтованою в системі зовсім Інших стосунків, де існують правила, заборони й інтереси Інших дітей. Це і може призводити до нападів агресії.

Водночас прояви агресії з ознаками жорстокості можуть мати під собою і біологічний грунт — хворобливі зміни в регуляторній функції центральної нервової системи. З огляду на це у дитини можуть бути неадекватні афективні реакції на такі обставини, які зазвичай могли б пройти непоміченими. Афективний спалах супроводжується агресивними діями не тільки щодо навколишніх, а й аутоагресією: дитина може дряпати, кусати себе.

Порушення вищих рівнів регуляції поведінки іноді проявляється у хворобливих потягах: жорстокості — потребі завдавати болю іншим (садистські нахили). Такий патологічний стан можна запідозрити у випадках неодноразових немотивованих проявів жорстокості без страху завдати страждання живим істотам (наприклад, хлопчик сидить на підвіконні і намагається поцілити в перехожих уламками цегли або знущається над тваринами). Іноді хворобливі потяги бувають у дітей з порушенням інтелектуального розвитку, що обмежує розуміння ними наслідків своїх вчинків. Проте часто вони не пов’язані зі зниженням інтелекту.

Діти з хворобливими порушеннями поведінки своїми агресивними діями можуть бути небезпечними в дитячому колективі. Тому, коли прояви немотивованої, неадекватної обставинам, що її викликали, чи особливо жорстокої агресії повторюються,, дитина потребує лікарської консультації. І все-таки необхідно наголосити, що хоча пошкодження центральної нервової системи різко підвищує роль біологічних факторів у виникненні агресивної поведінки, вплив соціального середовища залишається значним і часто вирішальним.

Подолання агресивної поведінки дитини — складний процес, адже йдеться про перебудову ставлень особистості та звичних способів реагування. Необхідно знайти ті “больові точки”, які змушують дитину вдаватися до агресії. Тільки вивчення дитини та її оточення дає змогу вибудувати цілеспрямовану роботу з нею. Вона не може бути успішною без залучення до цього сім’ї. Вихідною позицією у подоланні проявів дитячої агресії є визнання того, що вона в переважній більшості випадків виявляється тоді, коли дитина з останніх сил обороняється, домагаючись таким чином задоволення своїх потреб. Які ці потреби, чому вони не можуть бути задоволені прийнятнішим шляхом, зрештою, чи завжди ці потреби конструктивні — все це потребує з’ясування. Провідна ідея у подоланні дитячої агресії: не можна відповідати агресією на агресію. Зустрічаючи агресивну протидію, дитина ще більше утвердиться в справедливості своїх агресивних дій, у ворожості світу взагалі. Тому педагогічно невиправданою є поширена настанова батьків скривдженому: “Іди і дай здачі”. Ще неприпустиміше, коли батьки і педагоги займають щодо дитини, яка й справді демонструє неприємні зразки поведінки, ворожу позицію в цілому. Набагато конструктивнішим буде безумовний осуд агресивного спалаху, але без негативної оцінки дитини як особистості та обов’язкова підтримка позитивного в її поведінці. Знайти це позитивне — справа педагогічної майстерності дорослого.

 Тамара ІЛЛЯШЕНКО,

провідний науковий співробітник Українського науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи АПН України

(За матеріалами періодичних видань)

Погода