Учитель. Доброго ранку, шановні добродії і добродійки, пані й панове, діти!

Тарас Шевченко займає виняткове місце в душі кожного українця. „Подібно до Ісуса Христа він виявився єдиним, хто свого часу зійшов на українську Голгофу, щоб там бути розп’ятим за любов до Бога і народу” [1, ].

Сьогодні ви побачите урок-захист проекту „Творчість Т.Г. Шевченка ув’язнення та заслання” за методикою видатного українського педагога Г. Ващенка, яка 74 роки вчителями не використовувалася.

Проникнімось змістом найвеличнішої книги нашої – „Кобзаря”, що стала українським Євангелієм. Світським. Культурним. Політичним.

(Учитель включає відеотелевізор. Демонструється уривок фільму „Черкаський край – батьківщина Т. Г. Шевчненка”. Показується місце, хата, де народився Тарас Григорович. Ось він їде з чумаками, а ось він уже зустрічається з Оксаною Коваленко. Линуть кадри. Ось б’є пан Енгельгардт козачка Тараса, а ось він із „вільною” у руках біжить вулицями Петербурга. Ось вітають його із закінченням Академії мистецтв. Приїзд на Україну. Дніпро. Переправа. Арешт.

Вимикаю телевізор. Звучить тривожна мелодія музики Бетховена. На сцену виходять проектанкти).

1 учениця. Я часто думала, чи маю право говорити про Тараса Шевченка. Молодшою розмовляла з ним подумки. Для мене Тарас Григорович Шевченко завжди починався із світанку, з оцих слів: “Світає. Край неба палає”. Коли ж стою на високому горбі над Дніпром, то думаю: ось так починається ранок України – з Тарасових слів. Саме він у цьому сонці, у цьому сході.

2 учениця. Далі такі слова: „Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає”. Соловейко теж  починає тільки відспівувати. А все, що може відкрити ротик і позіхнути, чи й оцей туман, який плавно перекочується понад рікою, – це теж Шевченко, його раночок. Сонце встало, і, підскочивши, почало рости. А він, Шевченко, підводиться і ранок своєї поезії у долоньки кладе, піднімає до самого неба.

Звучить музика ранку, музика України.

(Вчитель включає музику Березовського, яка відтворює ранок. Співають пташки. Поступово мелодія стихає. На її фоні перша учениця продовжує розповідь).

1 учениця. Це ж тільки Шевченко може так бачити. Уся краса – це молитва. Усе живе молиться. Щоб вижити, щоб його ніхто не зламав, не пошкодив, щоб воно дожило до вечора, до ночі. Це все молитва. Оце і є наш Шевченко.

2 учениця. Для захисту свого проекту ми взяли тему: „Творчість Т. Г. Шевченка періоду ув’язнення та заслання”.

1 учениця. Саме тому таку тему взяли, щоб проникнутись болями і стражданнями Кобзаря, його величчю, його духом, його вмінням перемагати і ставати переможцем.

2 учениця. Пізнавати творчість Т.Г. Шевченка цього періоду – це пізнавати себе, свій народ, свої духовні цінності. Звідси й випливає актуальність вибраної нами

теми. Об’єктом дослідження стали твори Кобзаря періоду ув’язнення і заслання, критичні статті Григорія Клочека, професора Кіровоградського педінституту імені В. Винниченка, Дмитра Донцова, Юліяна Вассиляна, Василя Барки, Дмитра Чижевського, Павла Зайцева, Симона Петлюри, Юрія Бойка, Євгена Маланюка.

1 учениця. Наукова цінність роботи виявляється у спробі осмислити духовний світ Кобзаря періоду ув’язнення та заслання.

2 учениця. Наукова новизна роботи в тому, що оживити зміст її допоможуть нам однокласники. Вони працювали у групах дослідників, літературних критиків, журналістів, акторів.

(Проектанти виходять. Вчитель включає тиху музику. На сцену виходить граф Орлов, який зачитує вирок Тарасові Шевченку.

Граф Орлов. Художника Шевченка за складання обурливих і вищою мірою зухвалих віршів, як наділеного міцним складом тіла, призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус із правом вислуги, доручивши начальству мати як найстрогішій догляд, щоб від нього ні в якому разі не могло виходити обурливих та пасквільних творів.

(Виходить)

(З другого боку піднімається на сцену учень, який грає роль Тараса Григоровича Шевченка на засланні. Він зачитує уривки із щоденника, які передають страждання митця.

Тарас Шевченко. Солдати – найбідніший, наймізерніший стан в нашому православному отечестві. У нього забрано все, все чим тільки життя гарне: родину, батьківщину, свободу, одним словом – все. Йому вибачливо занурити часом  свою сіру самотню душу в півштофі сивухи. Але офіцери, яким віддано все, всі людські права і привілеї, чим же вони різняться від бідолахи солдата?          Нічим вони, бідні, не різняться окрім, мундира.

Коли б з мене був душогуб, кровопивець, то й тоді не можна було  б приміркувати для мене, до оренбурзького війська.

Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного нелюдського присуду, а бездушні справники справили його огидливо до ниточки.

Поганин Августин, засилаючи Назона до хижих готів, не забороняв йому писати і малювати, християнин Микола заборонив мені і те, і друге.

О скільки днів жаских відтупотіло

У муштрі, муштрі, муштрі на плацу!

Моїй душі в’язницею все й тіло

І вітер б’є, як унтер, по лицю.

– Тягни носок! – синію від напруги.

– Тягни носок! – чорнію от біди.

– Тягни носок! – о, скільки в серці туги!

– Тягни носок! – хоча б ковток води.

Кругом – піски… Бархани – як замети.

Муругі схили зовсім нетривкі.

Вербиченько, не дай уяві вмерти,

Хоч тут вмирали мрева не такі.

Яка ж це кара лютая, о люди,

Душі відмовить жити у творбі!

На фоні музики Тарас-актор покидає сцену. Далі виконується пісня на слова Т. Г. Шевченка „Думи мої, думи мої…”

Виходять двоє журналістів. На фоні музики іде розповідь про перебування Тараса Шевченка у неволі.

Журналіст 1. Був травень 1847 року. У Петербурзі – слякотна весна. У заґратоване вікно, що виходить у внутрішній двір будинку так званого III відділу власної його імператорської величності канцелярії видно, як іноді пролітають останні сніжинки. Тут, у підвалі, прохолодно й незатишно. Іноді Тараса синємундирний жандарм конвоює на верхні поверхи – там допитують. Ті, які виконують функції політичного охоронного пса Російської Імперії, добре знають, що Тарас Шевченко був головною особою “украинско-славянского общества”, хоч довести безпосереднє членство в тому товаристві не можуть.

На допитах Тарас веде себе спокійно, з високою гідністю: відповідає тільки за себе, за свої твори, не називає жодного учасника товариства, не метушиться, не виявляє найменшого страху, тим паче не просить помилування. На слідстві перед жандармським генералом, страшним Дубельтом, він один веде себе як суверенна особистість, як людина, ще почуває себе нобілітованим без порівняння вищою за всі їх баронські чи графські нобілітації.

Журналіст 2. Шевченко знав собі ціну, жандарми ж тільки здогадувались, що перед ними один з найнебезпечніших ворогів імперії. Здогадувались радше всього інтуїтивно і не розуміли, нездатні були зрозуміти, що цей 33-річний (вік Ісуса Христа), широкоплечий, середнього зросту чоловік з міцним, крутим підборіддям, гострим, пронизливим, всерозуміючим поглядом темно-сірих очей, уже, фактично, зробив свою справу – послав у народ Слово. Як професіонали, царські жандарми здогадалися, що це Слово треба якось зупинити, не допустити до тих, кому воно адресоване.

Тому ще в дні, коли Т. Г. Шевченко перебував у казематі III відділу, в Україну полетіли секретні депеші з вимогами:

– негайно знаходити та вилучати Шевченкові твори, незалежно від того, друковані вони чи писані;

– граф Орлов радив міністру освіти стежити за тим, щоб у лекціях не надавалася перевага любові до рідного краю над любов’ю до батьківщини -імперії;

– щоб пильну увагу звертали на київські, харківські, московські видання, не допускаючи в них навіть найменшого натяку про можливість самостійності підвладних Росії народів.

(Журналісти залишають сцену. Звучить новий музичний фон. Потім виходять проектанти.)

1 учениця. Заарештований у квітні 1847 року і ув’язнений в казематі „Третього відділу”, а згодом на солдатській службі в Орській фортеці та на півострові Мангишлак, Тарас Шевченко не полишає творчості. Вона допомагає йому знаходити духовну рівновагу в протистоянні солдатській муштрі, свідчить про нескореність поета, який і за найважчих умов продовжує чинити опір царизмові.

2 учениця. Перебуваючи на допитах у „Третьому відділі”, Т. Шевченко створив цикл віршів і балад „У казематі”, у який увійшло 13 поетичних творів. Сам поет назвав їх “невольничею поезією”. Тужним настроєм, природним у становищі ув’язненого поета, пройняті майже всі вірші, написані в казематі, хоч зміст їх різноманітний. Для цих творів характерні мотиви розпуки, поневіряння на чужині, тяжкої жіночої долі, нерозділеного кохання, самотності, безнадії, смерті. Всі герої цих поезій глибоко нещасливі: одинока дівчина-сирота, згорьована дружина п’яниці, розлучена з милим наречена, покинута стара матір, каліка-солдат. Усі вони нарікають на лиху долю. Гірке безталання. Особисті болісні переживання поета зливаються із стражданнями рідного народу.

(Читається уривок із поеми Г. Білоуса “Спрага”)

І знову – глум. А обіцяли волю.

Вона цей степ ніяк не перетне.

Аж кулаки стискаються до болю:

Навіщо так покарано мене?

Чим біль душі в неволі вгамувати?

І як себе приборкати в собі?!

А наді мною як незримі грати,

Ці небеса безмежно голубі.

Мандрую ж звідси подумки, по суші –

Втікаю із облоги самоти…

Слова, слова, спасіте наші душі

Од вічної зневаги й німоти!

(Ведучі сідають на відведене їм місце на сцені. На фоні музики виходить перша трійка акторів. Спочатку розкривається ними ідейно-тематичний зміст творів, після чого виконується художнє читання уривків).

Перший актор Цикл “В казематі” відкривається віршем “Згадайте, братіє моя…”, написаним пізніше, в Орській фортеці. Поет, звертаючись до своїх “соузників”, які також були заарештовані у справі Кирило-Мефодіївського братства, до своїх побратимів по в’язниці (котрим, до речі, і присвячено цей цикл), згадує про ті важки часи, коли вони “із-за решотки визирали” й закликає друзів не падати духом, не втрачати своїх ідей та поривань. Автор дає їм свій наказ:

Любітеся, брати мої,Украйну любіте,

І за неї пресвятую,Господа моліте…

 

У поезії “За байраком байрак” поет в уста козака, що вночі встає з могили і оглядає рідну землю, вкладає свої роздуми про минуле та тогочасний стан України.

Однією з найяскравіших поезій того часу є вірш “Мені однаково, чи буду…”. Поет передбачає своє заслання в “снігу на чужині”, але не власна доля хвилює його – він живе турботою про долю України. (Далі читається вся поезія напам ‘ять).

Актор 2. Роздуми над долею дівчини, котра пішла шукати кращої долі, наявні в поезії “Не кидай матері”. Знову відчуваються мотиви туги за батьківщиною та рідними.

Поезією романтичного плану є твір “Чого ти ходиш на могилу”.

Дівчина тужить за милим і щодня ходить на його могилу. Врешті, не витримавши горя та насмішок людей, покінчує життя самогубством.

Поезія “Н. Костомарову” звернена до однодумця Тараса Шевченка, члена Кирило-Мефодіївського братства, відомого поета та історика Миколи Костомарова. Автор описує своє перебування у в’язниці, “синємундирних часових”, “решотки”, “двері, на ключ замкнуті”. Поет переживає, що нікому навіть про нього і згадати, бо батьки його померли. І раптом він побачив жінку, що “чорніше чорної землі йде, з хреста неначе знята…” Автор називає її матір’ю Костомарова, водночас слова “твоя , мій брате, мати” дають змогу вважати, що мова йшла про всіх матерів засуджених. І вперше поет зрадів, що його батьки не дожили до такого горя.

Пейзажна поезія, що зображує ідилічну картину травневого вечора на Україні є “Садок вишневий коло хати”. Сам поет розповідав, що одного разу, коли він дивився у заґратоване віконце, то побачив у тюремному дворі розквітлу вишню. Вона нагадала йому Україну, вишневі садки. І так народилася ця поезія.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

Аматері вечерять ждуть.

Сім ‘я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає,

Дочка вечерю подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати біля хати,

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все: тільки дівчата

І соловейко не затих.

 

Актор ІІІ. Поезія “Рано – вранці новобранці” розповідає про те, як виходили з села новобранці. Дівчина кинулася за милим, але стара мати повернула її додому. Дівчина згодом померла з горя, а мати пішла в старці. Через багато років москаль повернувся додому, але нікого вже не застав. Знову з’являється образ сови – символу туги.

У поезії “В неволі тяжко” поет роздумує про власну долю, мотиви розпачу, чужини, передчуття неволі.

У поезії “Косар” в алегоричному образі косаря, що косить безжалісно все на своєму шляху, втілено смерть, котра нікого не милує. Автор передчуває свою смерть на чужині, вдалині від друзів та рідної землі.

Заключний вірш з циклу “В казематі” є “Чи ми ще зійдемося знову”. Поет звертається до своїх “соузників” із закликом нести “слово правди”, не забувати один одного. На закінчення він закликає своїх однодумців:

Свою Україну любіть.

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Зіходить зі сцени ця група акторів. Змінюється музичний фон. Далі з бандурою в руках виходить учениця і співає пісню на слова невідомого автора

“Кобзарю мій”.

Потім з місця проектанти продовжують розповідь про поезію
Т. Г. Шевченка, але вже заслання.)

Учениця 1. Поезія періоду заслання надзвичайно різноманітна. Це і поезії, і великі твори, і щоденник автора.

Учениця 2. У своєму проекті ми проаналізували соціально-побутову поему “Княжна”, “Варнак”, поезії “Сонце заходить, гори чорніють”, “Іржавець”, “Полякам”, “У бога за дверима лежала сокира”, інтимну лірику Т. Шевченка, повість “Художник”

(На сцену виходить наступна група акторів, яка проаналізує поему “Княжна” та інсценізує уривок із неї).

Актор 1 Поема “Княжна” починається із ліричного вступу “Зоре моя вечірняя”, яка стала народною піснею.

(Виконується пісня у музичному супроводі на фортепіано другим актором).

Актор З. В експозиції поеми описується українське село. Ним правив лихий князь, котрій щодня влаштовував банкети, гості славили князя та називали його “патріотом, братом убогих”. А піддані цього “патріота” гинули від важкої праці та неймовірних поборів. Зі своєю дружиною князь поводився так само погано. Згодом княгиня народила дочку, котру сама доглядала. Але звірства князя довели княгиню до смерті, а дочка залишилася сиротою. Її ніхто не доглядав, і вона, замурзана і боса, росла разом з сільськими дітьми. Згодом дівчину відвезли до Києва і віддали до інституту. Автор показує дикий розгул князя, його сваволю та знущання над селянами. Княжна, повернувшись із Києва, як могла допомагала людям, і ті їй віддячували добром. Якось п’яний князь зґвалтував рідну дочку. А над ранок згоріло панове добро. Розв’язка твору -князь на старість залишився сам, а дочка його постриглась у черниці. В епілозі ми дізнаємось, що княжна дуже швидко померла, перед тим висповідавшись. (Далі інсценізація.)

Актриса-автор: Княгиня взаперті сидить. Її і в сіни не пускає Убогих брат. А що ж робить? Сама втекла і повінчалась. І батько, й мати не пускали, Казали: “Вгору не залазь “. Так ні, за князя. От і князь! От і пишайсь тепер, княгине!

Княгиня: Загинеш, серденько, загинеш, Мов ряст весною уночі. Заснеш, не знатимеш нічого, Не знатимеш, як хвалять бога, Як люде люблять живучи. А жить так, господи, хотілось! Хотілось любити Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись.

Не довелось, а все було,

Всього понадбала Стара мати.

Саму тебе Мов намалювала,

Хоч молись перед тобою,

Мов перед святою…

Красо моя молодая,

Горенько з тобою!

Жить би, жить та славить бога

І добро творити,

Та божою красотою

Людей веселити. Так же ні.

А молодії Та карії очі

Щоб марніли в самотині…

Може, бог так хоче? Боже! Боже!

Даєш волю І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш нарай веселий,

На світ твій великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки.

(Виходять. На іншому музичному фоні заходить наступна група акторів, одні з яких розкривають ідейно-тематичний зміст творів, а інші читають художньо їх напам ‘ять).

Актор 1. Надзвичайно красива, лірична поезія “Сонце заходить, гори чорніють”, де описується тихий вечір та відчувається туга за коханою. Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє. Радіють люди, що одпочинуть, А я дивлюся… і серцем лину В темний куточок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю, І ж би серце одпочиває. Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. Ой зоре! зоре! – і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Україні? Чи очі карі тебе шукають На небі синім? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули, Про мою доленьку, щоб і не чули.

Актор 2. Поезія “Іржавець” стала своєрідним аналізом    наслідків Полтавської битви. Автор твору приходить до висновку, що наслідки Полтавської битви виявились для українців значно жорстокішими, ніж польський гніт:

Розказали кобзарі нам

Про війни і чвари,

Про тяжкеє лихоліття –

Про лютії кари,

Що ляхи нам завдавали, –

Про все розказали.

 

У поезії викладена легенда про ікону Божої матері. Коли було знищено

Запорозьку Січ, частина козаків подалася до Криму. Вони взяли з собою ікону Божої матері. Оскільки кримський хан не дозволяв будувати церкву, то ікону повісили в курені і там молились. Поет згадує про знущання російських царів над запорожцями і закликає бога покарати катів. Ті знущання були такими великими, що заплакала й ікона Божої матері:

Заплакала Матір Божа

Сльозами святими.

Заплакала милосердна,

Неначе за сином.

Після повернення на батьківщину козаки поставили їй в церкві в Іржавиці, “отам вона і досі плаче за козаками”.

У поезії назва “Полякам” (“Це як були ми козаками…”) розкривається тема братання слов’янських народів. У цьому вірші Шевченко вказує на той факт, що ворожнечу між двома братніми народами посіяли “неситії ксьондзи, магнати” з проголошенням Брестської унії.

Розпалюючи ворожнечу між народами, католицизм прикривався Божим ім’ям. Поет закликає поляків брататися з українцями:

Подай же руку козакові

1 серце чистеє подай.

Актор З. Тема повстанського руху на Волині та Поділлі цікавила невченка ще з часів перебування на Україні в 1846 р. Він скористався нею на засланні для написання поеми, а згодом і повісті “Варнак”.

У цьому творі поет знову звертається до теми “кріпаки та кріпосники”. Герої поеми – убогий сирота – виростав разом із поміщицькими синами, разом із ними навчився грамоти, почав замислюватись над долею кріпака:

Нас! Дешевших панської собаки,

Письму учить?

Молитись богу

Та за ралом спотикатись.

А більше нічого

Не повинен знать невільник, –

Така його доля.

Але юнак мріяв про щастя, обрав собі наречену, та “старої пані бахур сивий окрав той крам”, пустив дівчину покриткою. Хлопець затаїв у серці ненависть, а згодом назбирав ватагу месників, таких же, як і сам хлопців, і почав панам мститись. Під час весілля паничів “княжат, панят і молодих, – всіх перерізали”, а потім почали знищувати “все, що паном звалось, без милосердій і зла”.

Але побачивши, що в лавах повстанців росте жорстокість і пани з месників перетворюються на звичайних вбивць, герой поеми зневірився в доцільності помсти, “думав сам себе зарізати, щоб не нудить світом”, та побачив бані київських храмів і

Пішов собі тихо в Київ

Святим помолитись

Та суда, суда людського

У людей просити.

Сила таланту Шевченка розкрилась у реалістичному зображенні подій. У своїй боротьбі стихійні бунтарі не бачили перспективи:

Всього, всього тоді бувало,

І все докучило мені…

Одурів я, тяжко стало

У вертепах жити.

З одного боку, месники виражають інтереси поневоленого класу, у гущі якого століттями накопичувалась ненависть до гнобителів, а з іншого – вони перетворюються на жорстоких і безжалісних вбивць і втрачають людське обличчя. Отже, поетові вдалося зберегти і відобразити в поемі реалістичні риси

психологія селянських бунтівників: ненависть до кріпосників, жадобу помсти і у той же час роздвоєність, докори сумління, набожність.

Не менш реально зображено в поемі моральне звиродніння кріпосників. Найяскравішими прикладами цього служать картини побуту панів. Так, перед весіллям вони гуляли, у карти грали, але найголовніше, “молодих дівчат в селі, мов бугаї, перебирали. Звичайне, паничі”. І герой поеми – Варнак – став жертвою панської розбещеності. Але водночас він і протестуючий месник, активний представник тогочасної дійсності.

Поет-гуманіст показав і силу, і слабкість стихійного повстання, у рядках його твору відчутне вболівання за кровопролиття, що чинилося в Україні у відповідь на поміщицьку сваволю.

“Варнак” відрізняється від попередніх поем Шевченка своєю будовою. Поет звів до мінімуму ліричні відступи з авторської характеристикою героя твору. Лише у вступі Т. Шевченко повідомляє про обставини знайомства з героєм поеми. Подальші ж події розкриваються завдяки розповіді самого героя і його самохарактеристиці, тобто має монологічну форму.

Актор 4. Вірш “У бога за дверми лежала сокира…” став продовженням теми дружби народів (присвячений казахському народу). В алегоричній формі-образі сокири – поет зобразив самодержавну Росію, яка вкрай спустошила квітучий колись край: “і стала тьма”, “ридають люди”, “і мерк… Божий світ”.

Внаслідок такої грабіжницької політики залишилась пустеля, де “билини навіть не осталось”, де не тільки людина, а навіть “верблюд заплаче”. Єдине, що не зміг загарбник відібрати в казахського народу, – дерево, “огнем не палиме” – символ безсмертя нації.

Одним єдине при долині,

В степу край дороги,

Стоїть дерево високе,

Покинуте Богом.

Покинуте сокирою,

Огнем не палиме,

Шепочеться з долиною

О давній годині.

Казахи вірять в щасливе майбутнє і моляться за розквіт свого краю:

І кайзаки не минають

Дерева святого.

На долину заїжджають,

Дивуються з його,

І моляться, і жертвами

Дерево благають,

Щоб парості розпустило

У їх біднім краї.

Актор 5. Перебуваючи на чужині, автор пригадував рідну землю. Але, приїхавши на Україну, побачив разючий контраст між своїми дитячими згадками та тим, що він побачив:

Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур ‘яном поросли,

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!…

Поету боляче від того, що

І не в однім отім селі,

А крізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини…

Але Шевченко не хоче коритися існуючому порядку речей, і в цьому вірші з’являються мотиви революційної боротьби: в уяві поета постають зовсім інші картини. Коли не залишиться “сліду панського в Україні”, тоді над Дніпром зазеленіють “Широкі села, а у селах веселих і люде веселі” (Виходять. Розповідь продовжують проектантки).

Учениця 1. Земний світ для великого Кобзаря – це світ “широкий та веселий, ясний та глибокий”. І цей світ неможливий без кохання. Духовному ідеалові поета відповідає вірне, щире кохання. Уже в ранніх баладах Шевченко оспівав таке кохання, над яким невласна навіть смерть.

Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Що плаче, сміється, і мре,й оживає,

Святим духом серед ночі

Понад ним витає.

Все життя поет згадував своє перше кохання, Оксану Коваленко, – “чужу чорнобриву”, згадував щастя вже від того, “як побачить диво – твою красоту”.

У творчості Тараса Шевченка знаходимо багато віршів, присвячених його коханій Ликері Полусмаковій (“Ликері”, “Л”, “Барвінок цвів і зеленів”), у роздуми про власну долю, особисті переживання (“Сестрі”, “Поставлю хату і кімнату”, “Якби з ким сісти,, хліба з’їсти” тощо).

Головний мотив “Не тополю високу” – мотив самотності, туги, сирітства. Молода дівчина – сирота проклинає свою долю. Через своє сирітство вона довіку буде самотня. Поет розуміє, що без милого страшна жіноча недоля:

Ой мамо,

Страшно дівувати,

Увесь вік свій дівувати

Ні з ким не кохатись.

Учениця 2. У поезії “І широкую долину…” звучить туга за молодістю, згадки про кохання до дочки священика Тодосі. Поет згадує їхні зустрічі, шкодує за тим, що не довелося їм одружитися. Проминули роки, “помарніли ми обоє – я в неволі, ти вдовою”, але не забулося те кохання і залишиться в серці довіку.

Поезія “Зацвіла в долині…” ділиться на дві частини. У першій частині -ідилічна картина літнього дня пташиний спів вивів у долину «з біленької хати» дівчину у «білій світині» до молодого козака. Кохання козака і дівчини таке ж чисте і незаймане, як білий цвіт калини. Мальовничі картини української природи служать Шевченкові тлом, що надає почуттям і стосункам закоханих особливої краси, задушевності, зворушливості:

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина

Пташечка зраділа

І защебетала

Друга частина – роздуми автора про те, що немає на землі нічого кращого за таке тихе, мирне життя: “Якого ж ми раю у Бога благаєм?” – запитує поет.

(Проектанти сідають на відведені їм місця. На  новому музичному фоні

виходить актор-учень).

Актор 6. Повість «Художник» містить міркування автора про долі видатних митців минулого. На його думку, талант не може розвинутися вповні в умовах експлуататорського ладу. Бо гноблення у всіх його проявах перешкоджає мистецтву. Повість знайомить нас з трагічною долею талановитого юнака, вихідця з народу. Твір автобіографічний, у ньому використано багато фактів з життя самого Т. Шевченка та його видатних сучасників. Друга частина повісті являє собою листи героя до оповідача. Така форма викладу допомагає краще розкрити образ головного героя у його творчому зростанні. Тут також містяться автобіографічні елементи, що перемежовуються з авторським вимислом.

Образ  кріпосного  художника  приваблює  своєю  чистотою  і благородством. До нього із симпатією ставляться і оповідач, і такі видатні особистості, як Ж. Венеціанов та Брюллов. Але найбільше вразив великого майстра надзвичайний талант хлопчика-кріпака. Становлення цього таланту є водночас становленням особистості юного художника. Його цікавив не лише живопис, який просто був частиною його єства. Хлопчика цікавили література і театр, він дуже швидко з несміливого підлітка-кріпака перетворився на  освічену, ерудовану людину.

Вражає благородство юнака у ставленні до його приятеля Демського. Він з власних грошів заплатив за квартиру помираючого приятеля, за свій кошт поховав його. А яке благородство виявив герой у ставленні до дівчини-сироти Паші! Дізнавшись про те, що Пашу скривджено негідником мічманом, художник врятовує дівчину від безчестя, одружившись з нею.

Але цей факт є вимислом поета.

Актор 7. У той же час поглиблюється конфлікт талановитої людини з навколишнім оточенням. Спочатку художника не допускають до конкурсу в Академії, а потім він вимушений стати ремісником, щоб утримувати сім’ю. Нестерпні умови життя призвели до загибелі таланту, внаслідок чого художник божеволіє і помирає.

У повісті «Художник» Тарас Шевченко розкрив також образи своїх сучасників, художників Венецианова і Брюллова, які сприяли викупу героя твору, кріпосного художника, з панської неволі. Для змалювання цих видатних особистостей свого часу автор використав автобіографічні дані і відомі йому факти з життя митців.

Венеціанова Шевченко характеризує як «человеколюбца-художника» який звершив «великодушные подвиги на поприще искусства». Саме до нього

звертається за порадою оповідач, як до людини, яка вже не раз мала справу з кріпосниками з метою викупу талановитих художників.

Більш повно розкрито образ Карла Павловича Брюллова, якого за прикладом Василя Жуковського, сучасники називали Карпом Великим. Брюллов завжди підтримував молодих художників. Для нього не існувало соціальної нерівності, а мав значення лише талант. Учні вважали Брюллова надзвичайною людиною, здатною відмовитись від аристократичної розкоші заради спілкування з друзями.

(Виходять. На новому музичному фоні з ‘являються проектанти – ведучі.)

Учениця 1. Отже, як бачите, в проекті II і III розділу ми розкрили ідейно-тематичний зміст не лише поезії періоду заслання, а й поем і повістей.

Учениця 2. Тарас Шевченко не хоче коритися існуючому порядку речей: в уяві поета постають зовсім інші картини. Образ верби, яку він посадив і поливав у Мангишлаку, часто зігрівав його душу.

(Читається уривок із поеми “Спрага” Г. Білоуса.)

О вербо, вербонько, княгине,

сестрою стань мені навік,

бо гине, гине, гине, гине

в оцім безлюдді чоловік,

де слова нікому сказати,

де пісні нізвідкіля почуть.

Смалки мусони і пасати

тебе однаково печуть.

І просить пити, пити, пити

твій кожен спраглий коринець…

Учися, вербонько, терпіти

До поки є у нас терпець.

Вербо, сестро моя, я тебе врятував от загину,

І тепер порятунку у тебе шукає душа.

Можновладні кати відняли в нас обох батьківщину,

й повертати її нам ніхто з них і не поспіша.

Учениця 1. Таким чином, ми готові до проведення прес-конференції. Ви можете задати будь-які питання, які вас цікавлять.

(Група учнів-журналістів, які представляють різні видання газет, задають питання проектантам.)

Журналіст 1.

– Газета “Шлях перемоги”. Скажіть, будь ласка, чи був Т. Г. Шевченко членом Кирило-Мефодіївського товариства, бо підручники з історії України твердять, що був, а українознавчі енциклопедії висвітлюють протилежне.

– Офіційно Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш не входили у Братство. Вочевидь, це пояснюється прагненням братчиків уберегти цих видатних діячів українського відродження від можливих майбутніх арештів, що могли статися після розкриття жандармами таємного товариства. Про це неоднозначно свідчить сам Куліш: “Обох нас не прийнято в тайне політичне общества задля того, що ми й самі по собі працюватимето для слов’янської і вкраїнської свободи, а тим часом на случай ігемонського гонення до нас ніхто не причепиться”.

До речі, це стверджує і Григорій Клочек, професор Кіровоградського педінституту ім. В Винниченка.

Журналіст 2. – Газета “Українське слово”. Чи можна вважати пророчими слова Т. Г. Шевченка “Як Україну злії люде, Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…”?

– У цих рядках Шевченко надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що домокловим мечем висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня. Колись Максим Славинський зізнався, що зрозумів застережливий смисл Шевченкових слів про окраденість України після того, як протягом 1917-1920 р. р. пережив змагання за Українську державність. Коли в 1917 році почала розвалюватись Російська імперія, то Україна справді була розбуджена в огні революції, але, як і застерігав Шевченко, уже окраденою. І хоч процес національного відродження відбувався досить бурхливо, все одно він не встиг породити силу, яка була б здатною відстояти державність. Отже, тривога Шевченка, що Україна буде окраденою і розбудженою в огні революції, виявилась пророчою.

Журналіст З. – Газета “Нація і держава”. Чи торкалися ви в своєму проекті оцінки твору Бузини “Вурдалак Шевченко”?

– Звичайно, ми дали оцінку цій книзі. Нехай нам допоможуть актори у сценці висвітлити її.

 

Сценка

         Актор 1. Я прочитал книгу Олеся Бузиньї  «Вурдалак Тарас Шевченко». Кстати, напечатали «Киевские ведомости», но я уже видел й отдельную книгу. Автор считает, что «это не вполне нормальний человек», «сумасшедший», «полуграмотный дикарь», «свинопас».

Актор 2. Не кажи дурниць. І мале ж знає, що Тарас Григорович закінчив Санки – Петербурзьку Академію мистецтв і став академіком. Це мученик – засланець, який поніс кайдани неволі у середньоазіатську пустелю лише за те, що любив свій народ і не відрікся від нього.

Актор 1. Бузина утверждает, что он «лентяй», «стукач, настоящий уголовник», «расист».

Актор 2. Ну й спотворювач! Знаєш, коли хто-небудь хоче скривдити господаря у його ж господі, то він має законне право попросити кривдника негайно покинути свій дім! У нашу велику родину, безсумнівно, має назавжди полишити автор “Вурдалаку”.

Він не має морального права проживати серед народу, котрий він ненавидить і так безсоромно і зухвало ображає його найсвятіші почуття, не збираючись навіть покаятися. Ти, Кириле, сам подумай:

– хіба “уголовник” міг стати всесвітньо-відомим поетом, залишивши невмирущу спадщину?

– Хіба “лентяй” міг написати картини, які ввійшли не тільки до золотого фонду української, а й світової культури.

–  Хіба расист буде засуджувати загарбницькі війни, рабство та неволю?

– Мабуть, у Бузини у роті чорно. Лукавий, як гадюка. Розлютився, як жаба на каченята. Шкідливий, як кіт, а лякливий, як заєць.

Актор 1. А я считал, что сердиться не умеешь.

Актор 2. Та як же злитись не будеш, коли таке посмертне розп’яття Тараса Шевченка сталося на його землі, це ж наруга не лише над ним, а й над усім народом! Таких не треба допускати жити на нашій землі!

Актор 1.    Но как могла на это смотреть власть, в независимой Украине вишли книги Бузины?

Актор 2. Книги друкувались у Росії, в Україні вони лише поширювались, дякуючи продажним шкурам типу Бузини.

Генії захисту не потребують, але одуреним треба про це знати! Журналіст 4.

– Газета “Дзеркало тижня”. Скажіть, будь ласка, скільки часу ви затратили для розробки цього проекту.

– Над змістом проекту ми працювали протягом жовтня-грудня 2003 року. Розкрити зміст проекту допомогли нам однокласники, які до цього готувалися всього протягом тижня. Читець перший – Більше питань від журналістів не буде? Тоді ми надаємо слово для оцінки нашого проекту і оцінки всім учасникам захисту Сотниченко-Гафіновій Любов Василівні.

(На фоні музики в українському вбранні виходить учитель)

Учитель. Я залишилась задоволеною рівнем вашої підготовки.

Актуальність теми – 12 балів. Проявлення творчості у представлені проекту – 12 балів. Акторська майстерність – 11 балів. Обґрунтування теми, практичної її цінності, актуальності – 12 балів .Робота дослідників – 10 балів. Робота критиків – 11 балів. Робота журналістів – 12 балів. Використання костюмів – 12 балів. Музичне оформлення – 12 балів. Підготовка сцени – 12 балів. Підготовка виставок – 12 балів. Використання технічних засобів – 12 балів. Всі 32 учні класу успішно справились із своїми завданнями і отримали високу підсумкову оцінку за тему.

Вітаю Вас і дякую за підготовку до уроку.

(Учитель зіходить зі сцени. З боку дверей виходить учень який співає” пісню на слова Т. Г. Шевченка “Думи мої, думи мої”. На цьому урок закінчується. Учитель дякує всім за увагу і участь в уроці).

Л.В.Сотниченко-Гафінова, вчитель-методист

Першої міської гімназії м. Черкас