Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Сценарій літературного свята

Оформлення сцени .Автопортрет Т.Г. Шевченка 1845 р., прикрашений вишитим рушником. У вінку під портретом – дати життя і смерті Кобзаря. Ще нижче – плакат зі словами зі вступу з документальної драми „Гора” І. Драча.

Скиньте з Шевченка шапку.

Та отого дурного кожуха.

Відкрийте у нім академіка.

Ще одчайдуха-зуха.

Ще каторжника роботи.

Ще нагадайте усім: йому було перед смертю всього лише 47. І. Драч

Біля сцени внизу з різних боків сидять за журнальним столиком по двоє ведучих: хлопчик і дівчина (6-7 кл.), юнак і юнка (10-11 кл.). Під портретом Шевченка юнак читає:

України рідної окрас,

Край пісень і золота зерна,

Ти колиска нашого Тараса –

Чарівна черкаська сторона.

Черкащина…Шевченків край…

На нашій землі квітував далекоглядний державний розум і полководницький талант Богдана Хмельницького. Тут народився і звідси пішов у світ великий син українського народу Тарас Григорович Шевченко. І сьогоднішнє свято – це наш уклін землякові, синові українського народу – Великому Кобзареві.

Юнак-ведучий:            Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

Дівчини:    „З усіх повітів Київщини – повіт Звенигородський видається природною красою… більша частина повіту, найпаче південно-східний куток, горбковата, хвиляста… Моренці лежать трохи що не біля самої межі Канівського повіту по дорозі з- Шендерівки, а Кирилівка трохи на південь за вісім верств від Моринець. З початку 18-ого століття і Кирилівка, і Моренці належали до Вільшанського „ключа” величезних маєтностей… коронної княгині Яблоновської. Перегодом Вільшанські маєтності перейшли до рук Василя Енгельгарда”, – писав О.Кониський.

Малий Тарас:         Там матір добрую мою,

Ще молодою – у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми,

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!..

(Звучить мелодія пісні „Он, люлі, люлі, моя дитино” (сл. Т.Шевченка, муз. народна). Під музику виходять три старшокласниці у білому вбранні: Доля (у терновім вінку, боса). Муза, Слава.

Доля:         Я тиха доля, доленька Тараса…

В вінку терновім, боса на снігу…

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала „люлі” ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність.

Разом з Тарасом          Свічку їй несла.

Тараса:     В того доля ходить полем,

Колоски збирає.

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Муза:         Ходімо, хлопче, я шлях твій освічу і

До волі стежку протопчу»

Слава:       Я, хлопчику,  твоя Мінливая зоря.

Зі мною, я знаю –

Доведеться йти на іспит.

А може, й на тортури, та одначе,

Ніхто не відбере твій тихий світ,

Що в глибині душі сміється й плаче.

(Виводять хлопчика Тараса. Тарас-юнак тримає в руках документ, перечитує, схвильовано роздивляється.)

Ведучий: 22 квітня 1838 рік. Зі спогадів художника-земляка Сошенка: „Зараз до моєї кімнати плигає через вікно Тарас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і         гукає: „Воля!”

Тарас: Воля! Воля! Учуся малювати: нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога – велике щастя бути вільним… (виходять).

Дівчинка – ведуча: із запису в „Щоденнику”: „Самому тепер не віриться, а дійсно так було. Я з брудного горища, я, мізерний мацапура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв».

Ведучий: Треба з усією категоричністю підкреслити, що Шевченка було звільнено не лише за гроші, виручені від лотереї, проведеної в царській сім’ї…Ці гроші внесли друзі Тараса -найімовірніше те ж саме „велике й людинолюбне тріо” – Брюллов, Жуковський та Вієльгорській.

(ансамбль виконує пісню „Літа орел, літа сизий” (сл. Шевченка, муз. народна).

Ведуча: У 1840 році з’явився „Кобзар” Шевченка. Молодий митець вів цікаве і напружене життя, хотів побільше дізнатись, побачити. Але, незважаючи на радісні події в петербурзький період життя, думи поета про Україну стають „на папері сумними рядками”.

Ведучий: І ось настав 1843 рік, коли Тарас вперше після довгої розлуки відвідав Україну.

Ведуча: За словами письменника з діаспори Василя Барки: „Найбільша духовна драма Шевченка: перед зором, в омріяному „земному раю” на Україні йому відкривається пекло”.

Тарас:                 І я прозрівати

Став потроху… Доглядаюсь, –

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

1        засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не  співаю,

А вию совою.

Ведучий: З-під гнівного Шевченкового пера народжуються безсмертні творіння людського духу : „Кавказ”, „Єретик”, „Великий льох”, „Наймичка”, „І мертвим, і живим…”, „Заповіт”.

Ведуча: Шевченко особливо багато їздив по Україні під час другої поїздки на батьківщину 1845 року. Він часто зустрічався з селянами і скрізь бачив сльози і муки. (На сцену виходять змучені селяни з косами, серпами, граблями. Серед них і Тарас Григорович);  – Ох, і тяжка наша доля у кріпацькому ярмі, Тарасе!

Селяни:              Пани-кати…

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають,

Бо нічим обуть княжат недорослих!

Дівчина:             … а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію в військо оддають!

Жінка:                …а онде під тином

Опухла дитина, голодная мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Дід:                      Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?

Дівчина:          Чи довго ще на сім світі катам панувати? Шевченко (тихо і гнівно):      Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкують незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори.

Селяни:     Ех, Тарасе, такі вірші до добра тебе не доведуть!

Шевченко: А що може бути гіршого ніж таке життя?

Селяни: У москалі оддадуть…

(Входять жандарми і заарештовують Шевченка, за ним стають Доля, Муза, Слава з чорними хустками на плечах).

Доля: Не забарився присуд таланту, правді щирості. І присуд цей найжорсткіший. Не писати і не малювати.

Музи:                   Холодні стіни каземату

І зверхні окрики катів.

А руки прагнуть малювати:

Душа волає щирих слів.

А де ж папір? Його й шматочка

-Заборонили навісні.

О, як мережив він рядочки,

А малював би ночі й дні.

Слава:            Такі поети не вмирають,

Їх пам’ятатимуть віки

Прийде забрати каземату

Вкраїна серцю дорога,

Садок вишневий коло хати

І схилить гілку до чола.

Загоїть рани, сльози витре,

Загляне в душу аж до дна… (Звучить пісня „Садок вишневий коло хати…”).

Шевченко (у формі солдата):

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За нею душу погублю! (задумується)

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю,

Караюсь, мучуся… але не каюсь!

Муза: Я була вірною тобі і ніколи не покидала тебе, Тарасе. І коли ти був солдатом, самотнім і забутим, здається, цілим світом, я теж була поряд. Це я допомогла тобі створити 100 віршів, 7 поем, повісті, щоденник, цілий ряд картин.

Слава:            Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує! Знать до Бога

І голос той і ті слова

Ідуть меж люди!..

Доля:             І знов мені не привезла

Нічого пошта з України…

За грішнії. Мабуть, діла

Караюсь я в оцій пустині

Сердитим Богом. Не мені

Про теє знать, за що караюсь,

Та и знать не хочеться мені.

Ведучий: у листі до М.Осипової Шевченко писав: „А я уже сивий і лисий стаю. Ви пишете, що живите в землянці і бідуєте на зразок Робінзона Крузо. Так уявіть, що я вам заздрю.”

Ведуча: Серпень 1857 року. Шевченко вийшов з ненависної солдатської казарми на волю.

Доля (знімає чорну хустку): співець-патріот, мученик, засланець так мріяв ще повернутися на омріяну Україну, подивитися на її широкополі лани, вилити там своє горе. (звучить „Реве та стогне Дніпр широкий”).

Шевченко (звертається до Долі):

Ти не лукавила зі мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сироті стала…

… Ми не лукавили ч тобою. Ми просто йшли; у пас нема Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!              (виходять).

Слава: „Він був сином мужика і став володарем у царстві Духа… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.” Так сказав про Кобзаря інший геній українського народу – Каменяр. Муза: тебе чують, Тарасе, і крізь століття, і голос твій їм душі окриля. Ведучий: Наш земляк Василь Захарченко, лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка, яку він одержав у роки незалежної України, на промові на традиційному Шевченківському вечорі в Черкаському обласному музично-драматичному театрі ім.. Т.Г.Шевченка зазначив:

„Вся Шевченкова поезія пронизана, як наша блакитна атмосфера сонцем, почуттям державності, болем і тревогою за майбутнє України саме через бездержавність її…. Шевченко ставить Україну, її незалежність, вище над усе.”