Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Повному кавалерові ордена Слави Андрієві Дерев’янку було

що згадати в останні хвилини земного буття. Його життя схоже на дві сторінки з різних книжок, які помилково зшили разом. На одній можна прочитати про хлопчика Андрійка, котрий народився 25 вересня 1921 року в Ковтунах, що на Золотоніщині. Все життя працював на землі. Тихий і непоказний, знайшов він свого часу вічний спокій 31 січня 1994 року на старому сільському цвинтарі.

Тільки єдиний раз покидав він рідне село. Але та сторінка з іншої книжки. Книжки про сержанта-артилериста, котрий трагічного 1941 року відступав зі своїм артдивізіоном 823го полку 1174-ї окремої артилеристської дивізії Південно-Західного фронту. Відходив, щоб через чотири довгі роки вкотити свою гармату на вулиці Берліна і бити по рейхстагу. ..

У серпні 41- го артдивізіон капітана Смирнова ввійшов у Мицалівку. Коні, що тягли гармати та залишки боєкомплекту, вибились із сил. І поки в стайні місцевого колгоспу їм підбирали заміну, боєць Андрій Дерев’янко не знаходив собі місця. Хлопцеві хотілося хоч на хвилинку заскочити додому, побачити маму. Всього ж півтора кілометра! Он за тими вербами його рідні Ковтуни… Та невчасними видались командиру сентименти молодого солдата. Дорога кожна хвилина, кожна пара солдатських рук.

Даремно поспішав у Ковтуни і Андріїв добровільний посланець – кароока дівчина з Мицалівки Олександра. Даремно перевдягалася в чисту спідницю схвильована матуся Мокрина. Збирала синочку нехитрий гостинець. Коли обоє, збуджені й захекані, дістались Мицалівки, їх зустрів осиротілий колодязь із журавлем, біля якого тільки-но поїли коней запилені, засмаглі артилеристи, що поспішали до канівської переправи. Нічого не лишилось обом зовсім незнайомим жінкам – солдатській матері та дівчинці-підлітку із сусіднього села – як поплакати серед порослої споришем сільської вулиці. Та, мабуть, серед мільйонів материнських і дівочих сліз Бог побачив у ту мить саме їхні сльози. Бо виплакала мати життя своєму синочкові, а дівчина Саша  майбутньому батькові її двох синів – Івана та Олексія.

Війна тривала. Навідник гармати Андрій Дерев’янко громив ворога в астраханських степах та передгір’ях Кавказу. За бої у Краснодарському краї одержав свою першу нагороду  медаль “За відвагу”. Згодом йому присвоїли звання сержанта та призначили командиром гармати. За бій з фашистськими танками між станицею Червоною та хутором Капустіно обслугу його 76-міліметрової гармати було відзначено бойовими нагородами, а він, як командир, отримав свій перший орден – орден Червоної Зірки. Потім був Донбас. І нові дуелі з ворожими танками та самохідками, бронемашинами й піхотою.

Недарма артилерію називали на фронті богом війни. Недарма артилеристів і нагороджували по-царськи. Бо це вони, ледь прикрившись гарматним щитом, займали позиції на танконебезпечних рубежах і запалювали факели багатотонних “тигрів”, “пантер”, “фердинандів”, що намагалися їх убити, розтрощити, розчавити, втоптати в землю.

У боях за звільнення Лівобережної України на стволі гармати Андрія Дерев’янка з’являлися нові й нові зірки – кількість знищених ворожих танків. А груди молодшого сержанта прикрасила чергова нагорода – орден Вітчизняної війни. За участь у Яссько-Кишинівській операції Андрія Леонтійовича було відзначено найвищим символом солдатської мужності – орденом Слави. В кровопролитних боях на Одерському плацдармі Дерев’янка тяжко поранили. Після повернення з госпіталю його чекали два сюрпризи  новенька зірка другого ордена Слави й така ж сяюча, тільки-но з конвеєра, 152-міліметрова гармата. Саме з неї хлопець з Ковтунів бив по рейхстагу.

1946 рік був для Андрія Дерев’янка роком демобілізації й повернення додому. Роком одруження з кароокою Сашею і роком нагородження третім орденом Слави.

Вічна слава і вічна пам’ять тобі, солдате!

Олександр КИРКО

«Нова доба-Лівий берег», травень, 2002 р.