Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Де б і коли б не зустрів ветерана війни чи праці, хочеться йому доземно вклонитися. За долю його многотрудну. В окрузі своїй майже всіх побратимів по війні та праці знаю. А про оцих — Михайла Козловського із Ковтунів, Максима Вакулу із Скориківки (їх уже немає серед нас) та Василя Воловика, що в моїх Драбівцях живе, — особливо. На їх долю ратну випало чи не найважче: колиску революції, блокадний Ленінград від ворога відстоювати, і відстояли!

Мало «блокадників» уже лишилось живих у нашому районі. Та пам’ять про їх подвиг не згасне в серці народу нашого, як не згасне вона і про всіх звичайних рядових трудівників Великої Вітчизняної, Про одного з яких, бодай коротко, хочеться розказати сьогодні, про захисника столиці України — Києва.

Літо сорок першого (це тепер визнають всі!) було чи не найтяжчим в історії країни: йшлося про її життя чи смерть. Уже в середині серпня фашистська гадь була на підступах до Києва. Зав’язалися жорстокі, смертельні бої. Голосієво здригалось від ворожих снарядів, бомб, від мінометного обстрілу. Здавалось, ніщо не встоїть проти натиску ворога. Та наші солдати стояли на смерть! І серед них — юнак із Ковтунів Андрій Дзюбло, вчорашній випускник Золотоніської вечірньої середньої школи. Тут було його перше бойове хрещення, тут у тіло його впявся осколок ворожого снаряда.

Наказ про відступ був надто запізнілий: кілька наших армій були вже оточені. Щоб не потрапити в полон, юнак манівцями ледве добрався у свої Ковтуни…

А коли восени сорок третього десь там, за Гребінкою, загули наші гармати, односельчанин Олександр Єгорович Доценко, кадровий офіцер, що теж в оточенні уник полону, одягнув збережену лейтенантську форму, зібрав колишніх воїнів-ковтунян, озброїв їх (зброю два роки переховував) і повів потаємними стежками у Драбів, назустріч визволителям. Були по дорозі в Драбів і сутички із відступаючим ворогом. У тому загоні зібралося більше двадцяти ковтунян — Іван Михайлович Курило, Федот Степанович Зубенко, Олексій Панасович Недолуга, Іван Кононович Пономаренко – та інші. Серед них — і Андрій Іванович Дзюбло. Там, у Драбові, і зустрілися із червонозоряними воїнами. Загін, очолюваний О. Є. Доценком, влився в діючу армію. У листопаді сорок третього брали участь у визволенні Канева. В боях за Канів Андрій Іванович був тяжко поранений. Лікувався спочатку в госпіталі рідної Золотоноші, потім — у харківському.

А тоді знову фронт, знову бої. Від зв’язківця Дзюбла залежав успіх не однієї бойової операції, пройшов з боями пів-Європи. Визволяв Будапешт. А на допомогу повсталій Празі першим прийшов сьомий механізований Ново-Український ордена Леніна Червонопрапорний ордена Суворова корпус, у якому зв’язківцем був Андрій Іванович. Тут, у Празі, і зустрів він довгожданий День Перемоги.

Війна, здавалось тоді, закінчилась для нього. Але ні, не закінчилась! Через три місяці довелося з боями долати суворі та пустельні Хінганські гори на Далекому Сході у війні з Японією. Дійшов зв’язківець до Порт-Артура.

Дивлюся на пожовклі фотографії того далекого сорок п’ятого року, що їх показує мені Андрій Іванович, на краєвиди старої російської фортеці, на фотографії кладовищ героїчних захисників Порт-Артура 1904—1905 років, і серце сповнюється гордістю: радянський солдат вклонився праху своїх дідів, які полягли в боях більш як вісімдесят років тому, захистив їх честь!

Після війни закінчив педагогічний інститут і майже сорок років — на вчительській роботі. Добросовісним, як і воїном, був учителем — умілим, вимогливим і чуйним.

Хоч здоров’я і не те, що колись було, та не забуває Андрій Іванович стежини до рідної Ковтунівської школи: часто буває серед дітей, виступає із спогадами про давно минулі бої за честь і незалежність нашої Батьківщини, в яких брав активну участь. А дев’ятикласники із своїм класним керівником Вірою Степанівною Скорик часті не просто гості, а помічники по господарству ветерана війни і. педагогічної праці.

Майже щороку, напередодні Дня Перемоги, прикріпивши бойові нагороди до піджака, вирушає до Москви, на зустріч з однополчанами. Ось і цього року, як не підведе здоров’я, зустрінеться з ними.

…Живуть між нами ветерани. Відходять від нас ветерани. Зустрінеш, читачу, ветерана — земний уклін склади йому!

В. ЗОРЯ,

член Спілки журналістів СРСР

с. Ковтуни.

(Орієнтовно 1982 р.)