Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Актуально

Ще не вмерла Україна,

Але може вмерти:

Ви самі її, ледачі,

Ведете до смерти!

Не хваліться, що живе ще

Наша воля й слава:

Зрада їх давно стоптала,

Продала, лукава.

Ваші предки торгували

Людськими правами,

Їх продавши, породили

Нас на світ рабами.

Не пишайтеся ж у співах

Ви козацьким родом:

Ви раби, хоча й пани ви

Над своїм народом.

Україна вам не мати,

Є вам інша пані,

Зрадних прадідів нікчемних

Правнуки погані!

Тільки той достойний щастя,

Хто боровсь за його,

Ви ж давно покірні слуги

Ледарства гидкого.

Ви ж давно не люди – трупи

Без життя і сили,

Ваше місце – кладовище,

Яма та могили.

Як живі покинуть мертвих,

Щоб з живими стати,

«Ще не вмерла Україна»

Будемо співати.

Як живі покинуть мертвих,

Прийде та година,

Що ділами, не словами

Оживе Вкраїна.

Б. Грінченко (1898 р.),

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми – українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні – таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,

І що щедрість – в серцях, а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?

Чи в “моголах” і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю “меншого брата”?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…

Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?…

1999

Віктор Баранов

До українців

О Боже мій! Які ми все ж багаті

– Які безцінні маємо скарби!

Та у своїй державі – власній хаті

Ми живемо ще й досі, як раби.

Читати далі »