Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Слово про маму

ВЕСНЯНА МАТИ

Приземкуваті степові сади

Надихались туманів –

і поснули.

Всю ніч за Знам’янкою поїзди

Кричать –

аж на десяті села луни.

В рідненькім крапотинні дощ завис,

Мов уві сні,

і чути, як від греблі

Тече під ворухкі тумани, вниз,

Вода.

А десь вгорі, у самім небі, –

Пасуться коні.

Чорну конопать

Поскубують і тепле крапотиння,

І вже з-під їх копит чіткіше знать

Дві пасмуги широкі –

сиву й синю.

Розвиднілось

І після глухоти

Тривожної – сипнуло в душу світло.

– Моя весняна матінко, це ти?

– Це я, мій сину, –

аж в очах заквітло.

– Проходь, сідай, – крізь листя молоде

Пробився голос…

І здушило горло.

– Проходь, сідай, – одлунює з грудей,

І все –

аж одмінилося навколо.

Вузеньку стежку гілка відхиля,

Спішить і кущ бузковий відхилиться.

– Це ти, весняна матінко?

– Це я! –

Витенькує над горбиком синиця.

– І звідкіля ж прибився ти оце? –

Здригнулися вуста, налляті синню

І холодом,

й розхмарилось лице:

– А я тебе уже й не ждала, сину.

Мовчить…

І вже за мить заходить мить,

Й сльозиться вічність

у пекучій миті,

І тихо-тихо листя шелестить:

– Не встиг і ноги матері помити…