Слово про маму
МАТЕРІ
Павутиння бабиного літа
Наче парус у блакитнім небі,
Ронить осінь багрянцеві квіти,
Застеля стежки усі до тебе.
Вже з городів, певно, ви зібрали,
На загату склали картоплиння,
Та й тепер ще клопоту немало
В тебе, мамо, в дні ці журавлині.
Вийдеш, як бувало, за ворота,
Виженеш качки на оболоню.
Як же ти змінилася! Турбота
Посріблила невблаганно скроні.
Спинишся, задумою повита,
І, зачувши у підхмар’ї клекіт,
Давні весни, молодість прожиту
Проводжаєш у шляхи далекі…
Про сліди загублені солдата
Щось шепоче журно яворина.
Валиться старенька наша хата –
Нелегка ти, доле удовина…
Десь і син твій… Видно, ще не скоро
Поміч дасть рукам твоїм робочим.
Знову стрінеш ти мене з докором,
Що листів писати я не хочу,
Що забув, як чорнобривці квітнуть,
Як шепочуть верби понад ставом
І сьогодні, в осінь непривітну,
Тихо плачуть листям золотавим…
Стужа років гне тебе додолу,
І я знову не засну до ранку,
Бачу, йдеш за мервою1 на поле,
Одягнувши вицвіkу катанку.
А на тебе дома жде малеча,
Треба ж їм хоч юшечки зварити…
Ти за двох несла тягар на плечах
По землі, окопами поритій.
Нас тоді ти, як могла, ростила.
Не дала у скруті нам пропасти.
Мамо, мамо, – глянь, які в нас крила,
Ми на них у світ несемо щастя.
Але спогад все хвилює душу.
Там усі думки мої й тривоги,
Де крізь хвищу дні мої пастуші
Йшли по стернях, наколовши ноги.
Ні, я й досі не забув нічого.
Ще вернуся під вишневі зорі,
В синю тишу краю дорогого,
І про все ми, рідна, поговорим.
Буде радість у новій світлиці,
І до тебе пригорнуся знов я
І води із нашої криниці
Вип’ю, як в дитинстві, на здоров’я.
І, снагу відчувши, пісню поля
Я нестиму по крутих дорогах,
Щоб тебе не обминала доля,
Щоб не знала більше ти тривоги.
То дарма, що йде до тебе осінь, –
Ще тобі, матусю, не старіти.
Це ж у тебе, певно, на волоссі
Павутиння бабиного літа…
1957