Слово про маму
ІВАНОВЕ ПОЛЕ
Не дорога — біда, почорніла від злості.
Не асфальтова — наша, ота ґрунтова,
Їдем з другом до третього друга у гості:
Він десь тут вчителює.
Чудна голова!
Це ж сім років минуло, як ми розлетілись…
А вибоїни «Волгу», мов хвилі: хить… кидь…
Та ще й інша рахуба: в степу заблудились.
От везе!
Але хто це там в гречці стоїть?
—О, бабусю, добридень?
Веселе далеко?
Заблукали.
То, може, і Вас підвезти?
Ні? А то б підвезли.
А скажіть, що це в спеку
Вас примусило в степ аж сюди забрести?
—Я тепер кожну ніч чую голос Максима.
Зве мене чоловік.
Мабуть, скоро й піду.
От і вирішила попрощатися з сином
І повідать йому наболілу біду.
Бо ж на безвік ітиму і духом, і плоттю.
Віджила, відробила, що стане й на двох,—
Він же тут зостається з людьми, у роботі,
Мій коханий синочок, єдиний міг бог.
Не дивуйтесь: мовляв, чи не з’їхала раптом
Баба з глузду — навкруг тільки бджоли гудуть.
З того дня, як отут рознесло його трактор,
Так це поле Івановим люди й зовуть.
Я тоді степ увесь проповзла на колінах—
Сподівалась хоч клаптик, хоч нитку знайти…
Ну скажіть, як це так: по снарядах, по мінах
Аж півсвіту пройти через люті фронти,
Щоби в рідній землі свою смерть відорати?
Склад причаєний…
Ох, як він страшно гримів!
І відтоді мені (не була б же я мати!)
Став темнішати світ, доки й зовсім зчорнів…
Лиш одна в мене втіха була і розрада —
Внук зростав. Гарно вчивсь.
Та й душею — орел.
Все було, як в тій приказці (гірко, а правда):
Менші діти — і клопіт малий. А тепер
Ось наврипився: «їду до міста та й годі».
А мене ця затія вогнем пропіка:
Там у нього любов на якомусь заводі
Вже два роки працює, теж наша, сільська.
Я не проти любові (сама ж бо любила),
Але ж рід наш увесь – все за плугом ходив.
…Без землі непомітно черствіє людина,
Та й без внука мені,— як землі без води.
Почекав би хоч, поки заплющу вже очі,
А хіба нині слухають нас молоді…
От і вийшла у степ, хай почує синочок,
Все йому розповім, мо’, й полегша тоді.
Ось отак все життя, наче рани, потрати…
Вибачайте, мабуть, вже набридла обом.
Ви питаєте, як у Веселе потрапить?
Тут уже недалечко.
За Вовчим горбом.
Ви ж рулюйте на тік: звідтіля вчора грейдер,
Кажуть люди, дорогу рівняв до села.—
Та чомусь наша «Волга», збіліла, мов крейда,
Довго зрушити з місця ніяк не могла.
І, вчепившись в кермо, як в штурвал, що заклинив
В той момент, коли пада літак з вишини,
Друг-випробувач тихе і здавлене кинув: —
А за віщо у мене оці ордени?
І летів легковик в те село недалечке,
Залишаючи куряви пасмо круте… …
А в широкім степу біло світиться гречка,
І на синовім полі МАТИ сиво цвіте.